Микола Богданович Сенчак

Народився у селищі Солотвин, Івано-Франківської області.

Селище знаходиться у підніжжі Карпат. На околицях височіють гори Комин, Скала, які були особливо рідними і дорогими для Миколи. Видніються вершини гір Ігровець, Мала та Велика Сивуля. Протікає річка Бистриця Солотвинська, на березі якої дуже любив проводити час і в дитинстві, і і дорослому віці Коля.Постійно згадував дім, рідні місця. За першої нагоди, під час відпусток, ходив у походи в гори. Досліджував околиці селища з металошукачем, не шукаючи неймовірних скарбів, але з великим азартом і цікавістю, яка була йому так притаманна.

Родина у Миколи велика: мама Ірина Іванівна, тато Богдан Миколайович; сестра Марія з чоловіком Володимиром, племінники Богдан, Євген, Надія; брат Іван з дружиною Надією, племінники Володимир та Артем; сестра Наталя з чоловіком Володимиром, племінники Вікторія, Степан, Надія; сестра Надія з чоловіком Романом, племінниці Юліана та Анна; сестра Галина з чоловіком Романом, племінниця Ангеліна та племінниця і похресниця Миколи - Злата.

Коля був наймолодшим у родині, таким цінним для усіх. Його найбільше оберігали і плекали.

Він любив великі свята, де за столом збиралась уся родина, співали пісень, говорили про усе на світі, жартували.

Ходив у Солотвинську загальноосвітню школу. Був допитливою дитиною. Завдяки вродженій харизмі і тяжінню до пригод мав багато шкільних друзів, які згодом стали друзями у дорослому житті. З деякими навіть став кумами. Любив природничі науки, цікавився фізикою і мріяв про власні винаходи.

Особливе місце в серці Колі займав синочок Едуард-Микола. Він був його радістю поміж буремних днів служби. Кожної відпустки вони влаштовували спільні поїздки, пригоди. Микола мріяв подарувати синові щасливе дитинство; у якому немає місця війні.

Вони разом рибалили, ходили з металошукачем, їздили у маленькі подорожі.

Коля щиро підтримував кожне, навіть найменше захоплення сина і завжди був готовий допомогти у нових починаннях.

Після школи навчався спочатку у Богородчанському професійному технічному училищі. Здобув професію електрогазозварювальника.

Згодом вступив у Івано-Фрнківський коледж фізичної культури та спорту, отримав спеціальність "Викладач фізичної культури".

2026го року вступив до Таврійського державного агротехнологічного університету на спеціальність "Геодезія та землеустрій ", але встиг побути студентом вишу лише 1 місяць.

У пошуках покликання, захотів пов'язати свою діяльність з нафтогазовидобутком. Отримав спеціалізацію "Помбур", працював на різних нафтогазових підприємствах в Україні та за її межами. До повномасштабного вторгнення працював у компанії "Західнадрасервіс" на посаді помічника будильника.

Колеги згадують Миколу як добросовісного працівника, надійного товариша, на якого можна було покластися у будь-який момент. Він любив свою роботу, і працював так само, як і жив - чесно, якісно і з совістю.

Микола був призваний на службу 7 серпня 2022го року. З перших днів повномасштабної війни Микола вступив у ряди місцевої самооборони. Він чітко розумів, що має захистити рідних, свою домівку. Не було навіть думки про те, щоб залишитися осторонь спільної біди.

Служив у 1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України, 5 комендатура швидкого реагування.

Він виконував бойові завдання на лінії зіткнення, кожного виїзду на лінію фронту ризикуючи власним життям. Він чітко усвідомлював усі ризики. Йому було страшно, та завдяки неймовірній внутрішній силі він здатен був опанувати те, що не раз намагалось опанувати його. Відданість власній ролі у цій війні, самовідданість і сміливість йшли попереду машини, у якій він часто вирушав у саме пекло.

Побратими згадують його як одного з найнадійніших друзів. Вони стали однією родиною, яку згуртувала біда.

Це людина з величезним серцем. Він ніколи не лишався осторонь чужої біди. Готовий був допомогти усім, чим був здатен.

Він умів щиро любити. Себе, близьких, це життя таким, яке воно в нього було.

Негаразди додавали оптимізму, важкості ставали гартом.

Коля ніколи не нарікав і не звинувачував. Був готовий долати перешкоди, будувати і відновлювати.

Він мріяв. Мріяв про власну справу, про мирне і спокійне життя.

Микола був дивовижно теплою людиною. З тих, поруч із якими завжди ставало спокійніше, ніжніше й простіше. Він умів щиро радіти дрібницям, сміятися від душі та помічати те світле, що інші часом просто проганяли повз.

У ньому була особлива внутрішня доброта й надійність: якщо він обіцяв - робив, якщо підтримував - то всім серцем. З ним можна було годинами мовчати, і це мовчання ніколи не було важким. Він умів бути просто поруч - справжнім, уважним і турботливим.

Бути поруч із ним означало відчувати, що тебе розуміють і приймають повністю. Людина, яку неможливо забути і яку хочеться згадувати тільки з теплом і вдячністю за кожен спільний день

Мій Микола — це історія про справжню мужність, про безмежну добру душу та хоробре серце Воїна. Він зустрів морок зі зброєю в руках і віддав найцінніше, аби ми могли жити.

Кажуть, що Герої не вмирають. І це правда, бо Микола тепер живе у моєму серці, у моїй пам'яті та у кожній вільній хвилині нашого життя. Його сміливість надихає, а спогади про наші спільні дні дають мені сили триматися й іти далі.

Він залишився непереможеним, світлим і навіки любимим. Ти - моя гордість і моє вічне Кохання, Миколко.

Смерть змогла забрати присутність, але вона безсила проти пам’яті. Микола живе у кожному моєму подиху, у кожному спогаді, у кожному промені сонця. Моє кохання до нього - безмежне, як небо, яке він тепер тримає для нас.

Микола загинув під час бойового виїзду 26 вересня 2026 року поблизу селища Куп'єваха Харківської області від уламкових поранень внаслідок влучання ворожого дрона.

Останніми його словами в останньому прижиттєвому відео була фраза "Будьте дужі, шануйте себе і усіх остальних". Це заповід людини, яка не знала про свої останні дні, але яка знала - цей шлях він пройшов гідно.