8 жовтня в 2023 році я була в батьків. Захворіла, почувалася зовсім кепсько, і вже пізно ввечері мені телефонує Назар: – Киць, я стою біля твоїх воріт. Вийдеш? На годиннику вже була майже комендантська година. Я виходжу на вулицю, а він стоїть за воротами з тортом у руках і моїм улюбленим соком. Привіз мені ліки, приїхав просто побути поруч, бо знав, що мені погано. Я досі пам'ятаю, в чому він тоді був одягнений: куртка лише на футболку, на ногах - калоші без шкарпеток і шапка на бік. Руки в мазуті, бо приїхав до мене прямо з якогось гаража, де ремонтував мотоцикл. Він змерз, ще й заблукав дорогою до мене, але все одно приїхав. Такий рідний, такий мій.. Смішний із надзвичайно великим серцем. Назар вмів кохати саме так...