Життєпис
Бринчак Назар Михайлович народився 30 травня 2002 року в селі Радьківка Прилуцького району Чернігівської області. Його дитинство та юність минули на Полтавщині, у селі Сасинівка Лубенського району.
Назара виховувала мама – Наталя Миколаївна, яка була для нього найближчою людиною, головною підтримкою та надійною опорою в житті. Вона вкладала в нього всю свою любов, турботу й сили, допомагала долати труднощі, підтримувала в усіх починаннях і завжди залишалася поруч — у радості та в непрості моменти. Саме від мами Назар успадкував доброту, щирість, людяність і вміння з повагою ставитися до інших. Їхній зв’язок був особливо теплим і міцним: він цінував її любов та турботу й знав, що вдома на нього завжди чекає підтримка.
У 2008 році Назар пішов до першого класу Сасинівської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів, яку закінчив у 2017 році. Під час навчання особливо любив біологію та фізичну культуру, добре проявляв себе в гуманітарних дисциплінах. З дитинства цікавився технікою, любив розбиратися в її будові та ремонті, а найбільше захоплювався мотоциклами й мопедами. Обожнював слухати музику, дивитися різні аніме та мав надзвичайний хист до малювання.
Після закінчення 9 класу у 2017 році Назар вступив до Прилуцького професійно-технічного ліцею, де здобув спеціальність слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів та водія автотранспортних засобів. Навчався дуже добре, мав ґрунтовні практичні знання та добре розбирався в техніці. Його вміння неодноразово ставали в пригоді рідним, друзям та односельцям.
Після завершення навчання Назар працював різноробочим в рідному селі Сасинівка. Водночас продовжував допомагати людям із ремонтом техніки: до нього зверталися, коли потрібно було щось полагодити, визначити причину несправності або отримати пораду. Якщо він знав, як допомогти, ніколи не відмовляв. Назар вирізнявся щирістю, доброзичливістю та готовністю підтримати тих, хто цього потребував. Серйозно відносився до роботи та ніколи не боявся брати на себе відповідальність.
У січні 2021 року Назар познайомився в соціальній мережі Instagram з Анною – дівчиною, яка згодом стала його найближчою людиною та коханням всього життя. Їхня історія розпочалася із звичайнісінького спілкування, яке поступово переросло в глибокі почуття, довіру та міцний зв’язок. До початку спільного проживання вони багато часу проводили разом: гуляли містом на вихідних, годинами розмовляли по телефону, вели листування в Instagram та часто їздили одне до одного через сотні кілометрів.
У квітні 2021 року Назар переїхав до Києва, де влаштувався на роботу в ТОВ «Новус-Україна» продавцем-консультантом. Він завжди наполегливо працював, з повагою відносився до колег та дуже любив свою роботу.
Повномасштабне вторгнення Назар зустрів на роботі в Києві. Події перших днів: окупація частини Київської області та звістки про злочини, які відбувалися в Бучі, Ірпені та інших населених пунктах Київщини, глибоко його вразили. Він особливо гостро сприймав те, що відбувалося з мирними людьми, і дедалі більше усвідомлював, що захист країни потребує не лише слів та підтримки, а й людей, готових особисто стати до її оборони.
Побачене та пережите змінило його ставлення до війни й до власної відповідальності перед країною. Він неодноразово говорив дівчині про бажання долучитися до війська та згодом підписати контракт. Для нього це рішення поступово ставало особистим усвідомленим вибором. Водночас він розумів, що військова служба означатиме розлуку з нею та зміну звичного життя. Саме тому до остаточного рішення він ішов поступово, обдумуючи його та усвідомлюючи можливі наслідки.
13 березня 2024 року стало для Назара та Анни особливою датою. Того дня, у кав’ярні на вокзалі в Полтаві, Назар дістав із кишені невелику коробочку, відкрив її та запитав Анну: «Ти будеш моєю жінкою?». Вона відповіла: «Так». Це був день, коли їхнє рішення створити сім’ю набуло нового, офіційного для них значення.
Їхні стосунки поступово ставали дедалі серйознішими. Назар та Анна мріяли про велику родину: трьох дітей, яким навіть час від часу обирали імена. Хотіли придбати будинок в місті Гребінка і величезний гараж поруч, де хлопець би збирав та ремонтував різноманітну техніку. З часом їм хотілось насадити яблуневий сад і клумби з квітами, які Анна мала вирощувати власноруч. Мріяли також про звичайні тихі вечори разом у старості — про довге життя, у якому вони попри все залишатимуться одне для одного найближчими людьми.
Згодом вони почали жити разом у Києві в орендованій квартирі, облаштовували спільний побут, разом планували витрати та поступово створювали своє сімейне життя. На початку 2025 року вони вдвох переїхали до села Велика Круча, де оселилися разом із батьками Анни.
Переїзд до села став для них новим етапом спільного життя. Назар швидко включився в повсякденні справи родини, допомагав по господарству та охоче брався за роботу, особливо якщо вона була пов’язана з технікою. Разом із батьком Анни він ремонтував трактор, займався мотоциклами та іншою технікою, використовуючи свої знання й практичні навички. Для Назара така робота була близькою ще й тому, що техніка з дитинства була одним із його головних захоплень.
Анна разом із Назаром також допомагали батькам у господарстві: виконували повсякденну роботу, займалися справами по дому та подвір’ю, підтримували одне одного в усьому, що було потрібно. Вони поступово звикали до нового ритму життя, проводили багато часу разом і були частиною спільного родинного побуту.
Назар не сприймав допомогу родині як обов’язок чи щось вимушене. Якщо бачив, що потрібно щось зробити або полагодити, просто брався до роботи. Йому подобалося бути корисним, розбиратися в тому, що іншим здавалося складним, і доводити справу до кінця. Його технічні знання та практичні навички часто ставали у пригоді в господарстві.
Саме в цей період їхнє спільне життя особливо нагадувало ту сім’ю, яку вони планували створити після весілля.
Назар і Анна планували одружитися навесні 2026 року, під час його відпустки. Вони заздалегідь придбали необхідні для весілля речі та готувалися до цього дня. Для них це було продовженням того життя, яке вони вже давно будували разом.
Їхній зв’язок мав багато особистих символів: протягом декількох років Анна писала для нього вірші, присвячувала йому свої поетичні рядки та зберігала в них їхню спільну історію. У Назара під час служби навіть з собою в кишені носив її любовний лист і фотографію. Він часто називав їх своїм найбільшим оберегом.
Окреме місце в їхньому житті посідали тварини. Назар дуже їх любив, а особливу прихильність мав до котів. Навіть під час військової служби він знаходив час турбуватися про них і годувати. У нього було багато улюбленців серед котів, за якими він доглядав і яких не залишав без уваги. Хотів привезти додому всіх, про кого так турбувався.
Ще однією спільною мрією Назара та Анни була власна справа після війни. Анна здобувала освіту за спеціальністю «ландшафтний дизайн» у Полтаві й завжди була близькою до світу рослин та квітів. Вона любила квіти, цікавилася рослинами, доглядом за ними та створенням красивих просторів. Поступово ця зацікавленість стала близькою і Назару. Спочатку він просто слухав її розповіді, допомагав і цікавився тим, чим вона захоплюється, а згодом вони почали разом обговорювати ідею власної справи.
Їм хотілося створити щось своє, що могло б об’єднати їхні різні сильні сторони. Анна мала знання та любов до рослин, квітів і ландшафтного дизайну, а Назар — практичність, технічне мислення, уміння працювати руками та здатність знаходити рішення там, де потрібно було щось побудувати, відремонтувати чи організувати. Вони уявляли, як після завершення війни зможуть поступово розвивати власну справу, працювати разом і створювати те, що буде належати тільки їм.
Водночас Назар дедалі чіткіше розумів, що не хоче залишатися осторонь війни. Це важке рішення не виникло раптово. Він поступово приходив до нього, обдумував майбутню службу, розумів, що вона означатиме розлуку з коханою людиною, родиною, домом і звичним життям. Анна знала про його наміри та розуміла, наскільки серйозно він ставиться до цього рішення, хоча, як і будь-яка людина, яка любить близького, боялася за нього.
В січні 2025 року Назар за власним бажанням звільнився з роботи, а в квітні того ж року добровільно приєднався до лав Збройних Сил України. Пройшовши базову військову підготовку та навчання по роботі з БПЛА, він виконував бойові завдання на Куп’янському напрямку. Обіймав посаду оператора безпілотних літальних апаратів 2 батальйону 112 ОБрТрО.
Військова служба стала для Назара зовсім новим етапом життя. Він опинився далеко від дому, поруч із побратимами, у зовсім інших умовах, але навіть там залишався собою. Підтримував зв’язок із Анною через Signal, ділився з нею новинами, розповідав про людей, які були поруч, і про звичайні моменти свого військового життя. Для них обох ці розмови були важливими — вони дозволяли залишатися близькими попри відстань.
Анна постійно намагалася підтримувати Назара всім, чим могла. Вона передавала йому величезні посилки, і деякі з них були настільки важкими, що здавалося, ніби разом із необхідними речами вона намагалася передати йому частинку дому. До посилок часто потрапляли речі для служби, теплий одяг, продукти та все, що могло зробити його побут хоч трохи комфортнішим. Особливо дорогими для Назара були теплі шкарпетки, які спеціально для нього передавали мама та бабуся Анни та печиво «Oreo», яке він обожнював. У цих простих речах була їхня турбота про нього — можливість зігріти людину, яка була далеко, хоча б таким способом.
Серед військових буднів у Назара були й зовсім особливі моменти. Він дуже любив котів, і ті, які опинялися поруч із військовими, швидко до нього звикали. Коти часто приходили до нього, а коли ставало холодно, залазили у його спальник і спали поруч. Біля Назара було тепло, тому вони охоче тулилися до нього. Він не проганяв їх, дозволяв їм залишатися та турбувався про них. Анна знала про цих котів із його розповідей і фотографій, тому навіть на відстані вони ставали частиною їхнього спільного життя. Назар міг бути серед пекла війни, але водночас поруч із ним усе одно знаходилося місце для маленької живої істоти, яку треба було зігріти й нагодувати.
Серед побратимів Назар був наймолодшим. Його позивним став «Омут» — від відомого вислову «у тихому омуті чорти водяться». Цей позивний дуже йому пасував. Назар не завжди був найгучнішим чи найпомітнішим серед інших, але мав сильний характер, власну думку, почуття гумору та ту саму непередбачувану вдачу, через яку близькі добре знали: за зовнішнім спокоєм у ньому завжди щось відбувається. Він умів здивувати, міг пожартувати саме тоді, коли цього ніхто не очікував, і ніколи не був людиною, яку можна було повністю зрозуміти з першого погляду.
Окрім основного позивного, серед хлопців за ним закріпилося й жартівливе ім’я «Пирятин». Перед від’їздом Анна подарувала Назару шеврон, який він прикріпив до бронежилета. Шеврон було добре видно, тому побратими швидко звернули на нього увагу й почали жартома називати Назара «Пирятином». Згодом це стало ще однією маленькою особливістю, за якою його впізнавали.
Попри службу, відстань і невизначеність, у розмовах з коханою в них залишалося місце для простих речей: як минув день, що відбувається навколо, чи встиг він поїсти, які коти знову прийшли до нього та коли вони нарешті побачаться.
Їхня зустріч мала відбутися зовсім скоро. Вони обоє чекали на момент, коли зможуть хоча б ненадовго повернутися до свого звичайного життя — побути поруч, поговорити без телефону, обійнятися й просто відчути одне одного поруч.
Востаннє Назар та Анна побачилися 27 лютого 2026 року в тамборі потяга на вокзалі в Полтаві, перед його від’їздом потягом «Київ — Харків». Вони мали лише дві хвилини, аби побути разом, але тоді ще не знали, що саме ці хвилини назавжди залишаться їхньою останньою зустріччю.
Назар загинув 28 лютого 2026 року під час виконання свого останнього бойового завдання внаслідок атаки російських FPV-дронів та артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Водяне, Дворічанської громади, Куп’янського району, Харківської області.
Пам’ять про Назара назавжди залишиться живою для тих, хто його любив і знав. Особливе місце в цій пам’яті займає його кохання до Анни — людини, з якою він обрав пов’язати своє життя. Для неї Назар був і залишається її чоловіком, найближчою людиною та коханням усього життя, незалежно від того, що вони не встигли оформити свої стосунки офіційно.
Назар назавжди залишиться в серцях своїх найрідніших людей — мами, братів і сестер. Він був наймолодшою, п’ятою дитиною в родині.
Його мама – Наталя Миколаївна вклала багато сил, любові та душі у виховання сина. Саме вона закладала в ньому ті моральні цінності, які з роками стали основою його характеру: чесність, гідність, повагу до людей, відповідальність за власні вчинки та вірність своїм переконанням. Вона виховала його людиною, яка розуміла ціну родинних зв’язків, шанувала старших, любила своїх близьких і вміла відповідати за власні рішення. Завдяки її вихованню Назар виріс справжнім чоловіком — мужнім, самостійним, із твердими життєвими принципами та власним розумінням честі й обов’язку.
Вона виховала в ньому любов до рідної землі, повагу до свого народу та усвідомлення того, що доля Батьківщини не може бути байдужою для того, хто вважає її своєю домівкою. Ці цінності знайшли відображення в його рішенні добровільно стати до лав Збройних сил України. Назар обрав шлях захисника, взявши на себе відповідальність за майбутнє своєї країни та безпеку її людей. У його рішенні відобразилися сила характеру, патріотизм і життєві принципи, які формувалися в ньому роками. Для матері це було свідченням того, що вона виростила сина, який мав власні переконання, умів робити свідомий вибір і був готовий відстоювати те, у що вірив.
Родина посідала важливе місце в житті Назара. З нею були пов’язані його дитинство, роки дорослішання та спогади про рідний дім. Усе пережите разом, сімейні зустрічі, розмови й звичайні буденні моменти набули особливого значення, адже саме з них складається історія кожної родини. Тепер ці спогади залишатимуться з його близькими, нагадуючи про спільно прожиті роки та людину, яка була важливою частиною їхнього життя.
Його ім’я назавжди залишиться пов’язаним із людьми, яких він любив, із місцями, де минуло його життя, та з історіями, які продовжуватимуть розповідати про нього. Кожен, хто знав Назара, зберігатиме власну пам’ять про нього, а разом ці спогади залишатимуть його частиною життя тих, кому він був дорогий.
