Назар Михайлович Бринчак

Бринчак Назар Михайлович народився 30 травня 2002 року в селі Радьківка Прилуцького району Чернігівської області. Його дитинство та юність минули на Полтавщині, у селі Сасинівка Лубенського району.

Назар зростав у великій родині, був п'ятою і наймолодшою дитиною. Його виховувала мама — Наталя Миколаївна, яка була для нього найближчою людиною, головною підтримкою та надійною опорою в житті. Вона вклала багато сил, любові та душі у виховання сина: завжди підтримувала його, допомагала долати труднощі, вірила в його можливості та була поруч у важливі моменти життя.

Саме завдяки їй Назар виріс мужнім, самостійним чоловіком із твердими життєвими принципами та власним розумінням честі й обов'язку.

У 2008 році Назар пішов до першого класу Сасинівської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів, яку закінчив у 2017 році. Під час навчання особливо любив біологію та фізичну культуру, добре проявляв себе в гуманітарних дисциплінах. З дитинства цікавився технікою, любив розбиратися в її будові та ремонті, а найбільше захоплювався мотоциклами й мопедами. Обожнював слухати музику, дивитися аніме та мав неабиякий хист до малювання.

Після закінчення 9 класу у 2017 році Назар вступив до Прилуцького професійно-технічного ліцею, де здобув спеціальності слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів та водія автотранспортних засобів. Навчався добре, здобув ґрунтовні практичні знання та впевнено орієнтувався в техніці. Його вміння неодноразово ставали в пригоді рідним, друзям та односельцям.

Після завершення навчання Назар працював різноробочим у рідному селі Сасинівка. Водночас продовжував допомагати людям із ремонтом техніки: до нього зверталися, коли потрібно було щось полагодити, визначити причину несправності або отримати пораду. Якщо знав, як допомогти, ніколи не відмовляв. Він серйозно ставився до роботи, був відповідальним, доброзичливим і готовим підтримати тих, хто цього потребував.

У січні 2021 року Назар познайомився в соціальній мережі Instagram з Анною — дівчиною, яка згодом стала його найближчою людиною та коханням усього життя. Їхня історія розпочалася зі звичайного спілкування, яке поступово переросло в глибокі почуття, довіру та міцний зв'язок. До початку спільного проживання вони багато часу проводили разом: гуляли містом на вихідних, годинами розмовляли по телефону, листувалися та часто долали сотні кілометрів, щоб побачитися.

У квітні 2021 року Назар переїхав до Києва, де влаштувався продавцем-консультантом у ТОВ «Новус-Україна». Він наполегливо працював, з повагою ставився до колег і відповідально виконував свої обов'язки.

Повномасштабне вторгнення Назар зустрів на роботі в Києві. Події перших днів війни, окупація частини Київської області та звістки про злочини проти мирного населення в Бучі, Ірпені й інших населених пунктах Київщини глибоко його вразили. Він особливо гостро сприймав те, що відбувалося з мирними людьми, і дедалі більше усвідомлював відповідальність за захист своєї країни.

Назар неодноразово говорив Анні про бажання долучитися до війська та згодом підписати контракт. Він поступово приходив до цього рішення, обдумував майбутню службу, розумів її небезпеку та усвідомлював, що вона означатиме розлуку з коханою людиною і звичним життям. Попри всі переживання, бажання стати на захист Батьківщини ставало дедалі сильнішим.

13 березня 2024 року стало для Назара та Анни особливою датою. Того дня, у кав'ярні на вокзалі в Полтаві, він освідчився коханій зі словами: «Ти будеш моєю жінкою?». Анна відповіла: «Так». Вони мріяли про велику родину: трьох дітей, яким навіть час від часу обирали імена. Хотіли придбати будинок у місті Гребінка та облаштувати поруч просторий гараж, де Назар міг би збирати й ремонтувати різноманітну техніку.

Ще однією їхньою спільною мрією була власна справа після війни — квітковий бізнес, до якого Назар завдяки коханій також відчув щиру любов.

Згодом вони почали жити разом у Києві в орендованій квартирі, а на початку 2025 року переїхали до села Велика Круча, де оселилися разом із батьками Анни. Її батьки ставилися до Назара як до рідного сина й ніколи не називали його зятем.

Протягом декількох років Анна писала для Назара вірші, присвячувала йому поетичні рядки та зберігала в них історію їхнього кохання. Під час військової служби Назар носив у кишені її любовний лист і фотографію.

Окреме місце в житті Назара посідали тварини. Він дуже любив котів, турбувався про них і ніколи не залишав без уваги тих, хто потребував допомоги. Навіть під час військової служби він знаходив час годувати котів, які приходили до військових. У холодну погоду вони залазили до нього у спальник і спали поруч, зігріваючись теплом. Назар не проганяв їх, дозволяв залишатися біля себе та дбав про них. Він навіть жартував, що хотів би привезти додому всіх котів, про яких турбувався.

У січні 2025 року Назар звільнився з роботи, а в квітні того ж року добровільно приєднався до лав Збройних Сил України. Після проходження базової військової підготовки та навчання керуванню безпілотними літальними апаратами Назар виконував бойові завдання на Куп'янському напрямку. Обіймав посаду оператора безпілотних літальних апаратів 2-го батальйону 112-ї окремої бригади територіальної оборони.

Серед побратимів Назар був наймолодшим. Його позивним став «Омут» — від відомого вислову «У тихому омуті чорти водяться». Ця фраза влучно характеризувала Назара, адже за його зовнішнім спокоєм ховалися сильний характер, рішучість, наполегливість і власна непохитна вдача. Саме таким його запам'ятали близькі та побратими.

Востаннє Назар та Анна бачилися 27 лютого 2026 року в тамбурі потяга на вокзалі в Полтаві, перед його від'їздом до Харкова. Вони мали лише дві хвилини, аби побути разом, але тоді ще не знали, що ця зустріч стане останньою.

Наступного дня, 28 лютого 2026 року, Назар загинув під час виконання бойового завдання внаслідок атаки російських FPV-дронів та артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Водяне Дворічанської громади Куп'янського району Харківської області.

Майже сім місяців Назар вважався зниклим безвісти. Увесь цей час його рідні вірили в диво та чекали на повернення, але, на жаль, 23 вересня 2026 року він повернувся додому на щиті.

Його життєвий шлях обірвався надто рано, але все, що він встиг зробити, усі його вчинки, любов і турбота про близьких назавжди залишаться частиною пам'яті тих, хто його знав і любив.