Михайло Михайлович Коцюбинський

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у Вінниці, в родині дрібного урядовця. Через службу батька родина часто переїжджала Поділлям; хлопець навчався в Барі та в Шаргородському духовному училищі.

Ще юнаком він захопився творами Шевченка і Марка Вовчка й вирішив писати українською. Університетську освіту здобути не вдалося: через бідність родини він довго заробляв приватними уроками, а за зв'язки з народовольцями опинився під наглядом поліції.

У 1890-х Коцюбинський працював у філоксерній комісії, що боролася зі шкідником виноградників, — у Бессарабії та Криму. Подорожі дали йому матеріал для молдавських і кримськотатарських оповідань, незвичних для тогочасної української літератури.

З 1898 року він оселився в Чернігові, служив у статистичному бюро губернського земства. Тут минули його найплідніші роки, тут виросли четверо дітей, а скромний дерев'яний будинок став осередком літературного життя міста.

Коцюбинський починав як реаліст у дусі Нечуя-Левицького: ранні оповідання «Андрій Соловійко», «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник» — про сільських дітей, бідність і несправедливість. Подорожі з філоксерною комісією відкрили йому нові світи: з'явилися молдавські оповідання «Для загального добра», «Пе-коптьор», «Відьма» і кримськотатарський цикл «На камені», «Під мінаретами», «В путах шайтана». Українська література вперше так уважно заглянула в життя інших народів імперії.

На початку 1900-х його письмо різко змінюється. Сюжет відходить на другий план, а головним стає те, що відчуває людина: враження, настрій, колір, звук, світло. Критики назвали Коцюбинського першим імпресіоністом української прози, і цей перелом добре видно в новелі «Цвіт яблуні» (1902). Батько сидить біля ліжка помираючої доньки — і з жахом помічає, що письменник у ньому холодно занотовує кожну деталь власного горя.

Вершиною цього стилю стала новела «Intermezzo», написана влітку 1908 року в селі Кононівка на Полтавщині й присвячена «кононівським полям». Виснажений ліричний герой тікає з міста, щоб відпочити від людей, а говорять у новелі Ниви, Сонце, Зозуля, Жайворонки і навіть «залізна рука города». Природа лікує душу, але біль чужого горя, зустрінутого на полі, не відпускає і там.

Події революції 1905 року він писав так само зсередини людської психіки. «Сміх» і «Він іде!» — про страх перед погромами, «Persona grata» — про ката, якому ніхто не подає руки, «Невідомий» — про революціонера перед стратою. А повість «Fata morgana», дві частини якої вийшли 1903 і 1910 року, показала село, що прокинулося до бунту, — і жорстоку відплату за нього.

Метод Коцюбинського — це щоденна праця спостерігача. Він завжди носив із собою записні книжки, заносив туди почуті слова, барви, жести, сцени. «Як бджола збираю мед з Капрі», — писав він із острова, де за одну відпустку зробив понад шістдесят нотаток. Сам себе він жартома називав Плюшкіним, що хоче зібрати «цілу купу спостережень».

Хвороба серця змусила його лікуватися за кордоном. У 1909–1911 роках Коцюбинський тричі жив на італійському острові Капрі, де подружився з Максимом Горьким і зустрічав читачів, які знали його в перекладах. Близько 1910 року петербурзьке видавництво «Знание» викупило права на видання всіх його творів російською, а професор Празького університету присвятив його творчості окрему лекцію. Український новеліст із провінційного Чернігова став автором європейського масштабу.

У 1910 і 1912 роках Коцюбинський гостював у Криворівні на Гуцульщині, де жив серед гуцулів, слухав їхні легенди й вірування. Так народилася повість «Тіні забутих предків» — історія кохання Івана і Марічки, сплетена з карпатської міфології.

Ця повість стала вершиною його творчості, а 1964 року Сергій Параджанов зняв за нею фільм, що увійшов до класики світового кіно.

Тяжка хвороба серця, з якою він роками боровся, в 1913 році взяла гору. Михайло Коцюбинський помер у Києві 25 квітня 1913 року, на сорок дев'ятому році життя.

Його поховали в Чернігові на Болдиній горі, над Десною, — у місці, яке він особливо любив.

У 1934 році в чернігівському будинку письменника відкрили музей, а згодом він став літературно-меморіальним музеєм-заповідником. Навесні 2022 року, під час облоги Чернігова, довкола садиби розірвалося понад десять мін, але будинок вистояв.

Ім'я Коцюбинського носять Вінницький педагогічний університет, вулиці та школи по всій Україні, а його новели і «Тіні забутих предків» вивчають у шкільній програмі.