Іван Якович Франко

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі поблизу Дрогобича, в родині сільського коваля Якова Франка. Вогонь батькової кузні він усе життя згадував як перше вогнище свого гарту. Рано осиротів: батько помер, коли Іванові було дев'ять, мати — у його шістнадцять.

Здібна сільська дитина навчилася читати українською, польською та німецькою ще в місцевій школі. У німецькій «нормальній» школі при монастирі в Дрогобичі нечесаний селянський хлопчик спершу став жертвою глузувань школярів і грубих учителів — а на екзамені здивував усіх, вийшовши першим учнем. Перше місце він уже не віддав нікому до кінця гімназії.

У 1875 році Франко вступив до Львівського університету. Ще гімназистом він почав друкуватися: 1874 року студентський журнал «Друг» опублікував його перші вірші під псевдонімом Джеджалик. Вирішальним став вплив Михайла Драгоманова, який повернув молодого автора від книжного «язичія» до живої народної мови і реального життя.

За соціалістичні переконання і «небезпечні» видання Франка тричі заарештовувала австрійська влада — у 1877, 1880 та 1889 роках. Тюрми не зламали його, але закрили шлях до університетської кафедри: попри докторат Віденського університету, здобутий 1893 року, професури у Львові «неблагонадійному» вченому так і не дали.

Масштаб зробленого Франком досі вражає дослідників: поет, прозаїк, драматург, перекладач із чотирнадцяти мов, літературознавець, фольклорист, етнограф, економіст, видавець. Його доробок налічує тисячі творів; сучасне зібрання у п'ятдесяти томах вмістило далеко не все.

Разом із Михайлом Грушевським Франко перетворював Наукове товариство імені Шевченка на українську академію наук, редагував його «Записки», а 1898 року став співзасновником «Літературно-наукового вістника» — головного літературного журналу тогочасної України.

Поезія Франка — це шлях від бунтівних «Каменярів» і збірки «З вершин і низин» до філософського «Мойсея», поеми про пророка і народ, написаної 1905 року. Осібно стоїть «Зів'яле листя» — лірична драма нещасливого кохання, одна з найщиріших книг української лірики.

У прозі Франко відкрив для літератури робітничий Борислав з його нафтовими ямами і людським горем, селянську нужду і психологію галицької інтелігенції. «Захар Беркут», «Борислав сміється», «Перехресні стежки», «Украдене щастя» на сцені — твори, що стали класикою ще за життя автора. А його казки, від «Лиса Микити» до «Фарбованого лиса», досі перші книжки українських дітей.

Франко не був кабінетним ученим. У 1890 році він став співзасновником Русько-української радикальної партії — першої української політичної партії. Балотувався до австрійського парламенту й галицького сейму, але влада і консервативні кола щоразу провалювали його кандидатуру.

У 1898 році громада Галичини та Наддніпрянщини урочисто відзначила двадцятип'ятиліття його літературної праці — сам лише список творів ювіляра склав книжку на понад сотню сторінок. З нагоди сорокаліття творчості 1913 року вшанування стало вже всеукраїнським.

Останнє десятиліття Франко тяжко хворів: параліч скрутив йому руки, і свої тексти він диктував або виводив скарлюченими пальцями. Війна забрала сина Андрія, що був батьковим секретарем. Іван Франко помер 28 травня 1916 року у Львові; поховали його на Личаківському цвинтарі. У 1933 році над могилою постав пам'ятник «Каменяр» — скульптура робітника, що розбиває скелю.

Ще за життя Франка висували на Нобелівську премію з літератури, та смерть обірвала розгляд кандидатури. Сьогодні його ім'я носять Львівський національний університет, місто Івано-Франківськ і обласний центр навколо нього, а портрет Каменяра — на банкноті у 20 гривень.