Леся Українка

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському — нинішньому Звягелі. Мати, письменниця Ольга Драгоманова-Косач, відома як Олена Пчілка, стала її першою вчителькою і вигадала доньці псевдонім. Батько, юрист Петро Косач, фінансово підтримував українські видання. Рідний дядько — Михайло Драгоманов, учений і громадський діяч, якого Леся вважала своїм духовним наставником.

У домі Косачів говорили лише українською, дітей навчали домашні вчителі. Читати Леся навчилася в чотири роки, а першого вірша — «Надія» — написала у вісім, вражена арештом і засланням тітки Олени за участь у протицарському русі. З 1879 року родина жила в Луцьку, а згодом у селі Колодяжне на Волині, яке стало її справжньою домівкою.

У дванадцять років Лесі діагностували туберкульоз кісток — почалася боротьба, яку вона сама називала «тридцятилітньою війною». Операції, гіпсові пов'язки, милиці, виснажливі курації в Криму, Німеччині, Італії, Єгипті. Хвороба не дала відвідувати школу і закрила шлях до кар'єри піаністки, про яку мріяла.

Натомість — самоосвіта, якій дивувалися професори: десять мов, антична й світова література в оригіналах. У дев'ятнадцять років Леся написала для молодших сестер підручник «Стародавня історія східних народів».

Друкуватися почала у тринадцять: 1884 року львівська «Зоря» опублікувала вірш «Конвалія» — вперше підписаний іменем Леся Українка. У сімнадцять разом із братом Михайлом заснувала літературний гурток «Плеяда», що перекладав світову класику українською.

Перша збірка «На крилах пісень» вийшла 1893 року у Львові — в Російській імперії українські книжки були заборонені, тож видання таємно перевозили до Києва. Програмним став вірш «Contra spem spero!»: без надії сподіватись, крізь сльози сміятись. Далі були збірки «Думи і мрії» та «Відгуки» — поезія мужності, що ставила її в один ряд із Шевченком і Франком.

Від «Блакитної троянди» 1896 року Леся Українка крок за кроком створила новий український театр — театр ідей. У «Кассандрі», «В катакомбах», «Камінному господарі», «Боярині» вона говорила про свій поневолений народ мовою світових сюжетів — античних, біблійних, європейських.

Вершиною стала драма-феєрія «Лісова пісня», написана влітку 1911 року на Кавказі з туги за волинськими лісами дитинства. Історія Мавки — про любов, зраду і безсмертя душі — стала одним із найулюбленіших творів української літератури, а її героїня живе сьогодні й на театральних сценах, і в анімаційному кіно.

У 1897 році в Ялті Леся зустріла Сергія Мержинського — і це почуття подарувало літературі її найніжнішу лірику. Коли Сергій помирав від туберкульозу, вона доглядала його до останнього подиху, а в ніч біля його ліжка однією рукою написала драматичну поему «Одержима». Мержинський помер у березні 1901 року.

7 серпня 1907 року Леся обвінчалася з Климентом Квіткою — музикознавцем і фольклористом, з яким її поєднала спільна справа: збирання українських народних пісень. Подружжя жило в Криму, потім у Грузії. Уже смертельно хвора, Леся надиктовувала чоловікові тексти до записаних мелодій.

Навесні 1913 року, повертаючись з останньої єгипетської курації, Леся на два тижні заїхала до Києва — попрощатися з рідними. Київський клуб «Родина» влаштував вечір на її пошану; сучасники згадували бліду, прозору постать із руками, повними квітів, і словами, повними віри.

Померла Лариса Косач-Квітка вночі 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі, на сорок третьому році життя. 7 серпня Київ зустрічав потяг із домовиною; жалобна процесія пройшла до Байкового кладовища, де поетесу поховали поруч із батьком і братом Михайлом. Поліція заборонила промови над могилою — але не змогла заборонити вінки від усієї України.

Сьогодні портрет Лесі Українки — на банкноті у 200 гривень, її ім'я носять національний театр у Києві, університети й вулиці по всій країні, а «Лісову пісню» читають мовами світу.