Михайло Сергійович Грушевський

Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в Холмі, що тоді належав до підросійського Королівства Польського, — нині це місто Хелм у Польщі. Його батько Сергій Федорович, виходець із родини православного священника з Чигиринщини, викладав російську мову та словесність і став автором «Першої навчальної книги церковно-слов'янської мови», яка до 1917 року витримала понад тридцять перевидань. Мати Глафіра, донька священника Захарія Оппокова із села Сестринівка на Бердичівщині, стала для сина першою вчителькою: вдома навчила його читати й писати.

Через батькову службу родина часто переїжджала — Ломжа, Кутаїсі, Ставрополь. У 1880 році чотирнадцятирічного Михайла відвезли на навчання до класичної гімназії в Тифлісі. Саме там, за тисячі кілометрів від України, гімназист почав жадібно читати українську історію та літературу: щоліта на вакаціях в Україні закуповував найсвіжіші видання, замовляв книжки поштою, зачитувався «Киевской стариной», яку батько передплатив для нього на цілий рік.

У щоденнику, який шістнадцятирічний Михайло почав вести 1883 року, він записав своє прагнення присвятити життя Україні — «зробитись ватажком гурту українського». Цю юнацьку обіцянку він виконав сповна.

У 1886 році Грушевський вступив на історико-філологічний факультет Університету святого Володимира в Києві. Тут він познайомився з авторами, яких читав у «Киевской старине», зблизився з діячами київської Старої Громади. Науковим наставником молодого дослідника став Володимир Антонович — Грушевський називав його своїм «науковим батьком».

Перші дослідницькі праці з'явилися друком у 1890 році. Книга з історії Київської землі від смерті князя Ярослава Мудрого до кінця XIV століття здобула золоту медаль університету, а її автор — професорську стипендію. У 1894 році Грушевський завершив магістерські студії дисертацією з історії Барського староства, написаною під керівництвом Антоновича.

У 1894 році за рекомендацією Антоновича двадцятисемирічний учений очолив у Львівському університеті першу кафедру української історії — формально «кафедру всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи». Інавгураційну лекцію він прочитав 12 жовтня 1894 року.

У Львові Грушевський розгорнув працю, що перетворила Наукове товариство імені Шевченка на фактичну академію наук: у 1897–1913 роках він був головою Товариства, очолював його Історично-філософську секцію та Археографічну комісію, редагував «Записки НТШ» — за його редакцією вийшло 113 томів. Разом з Іваном Франком та Осипом Маковеєм 1898 року заснував «Літературно-науковий вістник». Виховав власну наукову школу, до якої належали Іван Крип'якевич, Степан Томашівський, Мирон Кордуба, Іван Джиджора та інші.

Того ж 1898 року у Львові вийшов перший том головної праці його життя — «Історії України-Руси». Над цією багатотомною історією українського народу від найдавніших часів учений працював 38 років. Десятий, останній том видала вже по його смерті донька Катерина.

З Франком Грушевського єднала не лише спільна праця: 1901 року він купив ділянку на околиці Львова, відступив частину ґрунту поетові, і два сусідні будинки звели «одним заходом». У віллі Грушевського нині діє його меморіальний музей.

У Львові Грушевський познайомився з учителькою Марією-Іванною Вояковською, донькою священника з Тернопільщини. У березні 1896 року він написав їй лист-освідчення, де шукав «товариша щирого, розумного і доброго, співробітника в праці громадській, аби жити з ним душею в душу». Відповіді «Так!» довго чекати не довелося: 23 травня 1896 року молодята обвінчалися в церкві святого Миколая у Скалі над Збручем.

21 червня 1900 року народилася донька Катерина — вдома її називали Кулюнечкою. Відтоді сотні родинних листів підписувалися монограмою «ММК»: Михайло, Марія, Катерина. Марія Грушевська залишалася самодостатньою постаттю українського життя — перекладачка і громадська діячка, співзасновниця товариства «Українська захоронка», згодом член Центральної Ради.

На початку Першої світової війни російська влада заарештувала Грушевського за звинуваченням у «мазепинстві» та «австрофільстві». Після ув'язнення в Лук'янівській в'язниці його вислали до Симбірська, згодом дозволили переїхати до Казані й Москви — із забороною повертатися в Україну.

Лютнева революція відкрила шлях додому. 20 березня 1917 року делегати новоствореної Української Центральної Ради заочно обрали Грушевського головою, а вже 28 березня він уперше вів її засідання. Своє завдання він пояснював просто: «Треба було забезпечити волю України, відновити її старе народовластє». Під його проводом Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії до проголошення Четвертим Універсалом самостійної Української Народної Республіки.

29 квітня 1918 року під керівництвом Грушевського було ухвалено Конституцію УНР. Того ж дня стався гетьманський переворот Павла Скоропадського — голова розпущеної Центральної Ради опинився на нелегальному становищі й відійшов від політики до наукової праці.

З 1919 року Грушевський із родиною жив на еміграції в Чехословаччині та Австрії, де заснував Український соціологічний інститут і продовжив «Історію української літератури». У 1924 році, сподіваючись завершити головну працю життя біля вітчизняних архівів, повернувся до Києва. Його обрали академіком Всеукраїнської академії наук, він очолив історичні установи ВУАН, за його редакцією в ці роки вийшло 80 книг. У січні 1929 року Грушевського обрали дійсним членом Академії наук СРСР.

Невдовзі почався погром створених ним установ. З березня 1931 року вчений мусив жити в Москві під наглядом; 23 березня 1931 року його заарештували як «керівника» вигаданого чекістами «Українського національного центру». Відкритий процес так і не відбувся, Грушевського звільнили, але стеження не припинилося — у НКВД його справа мала кодову назву «Старец». 5 січня 1933 року справу формально закрили «з огляду на смерть» ученого, якому насправді лишалося жити ще майже два роки.

Репресії наздогнали й родину вже після його смерті: доньку Катерину заарештували 1938 року, вона загинула на засланні в Новосибірську 1943-го. Дружина Марія померла в Києві 1948 року, до останнього дня сподіваючись на повернення доньки.

Михайло Грушевський помер 24 листопада 1934 року в Кисловодську, де відпочивав у санаторії, — від сепсису після невдалої операції. Тіло перевезли до Києва, прощання відбулося в головній залі Української академії наук. 29 листопада його поховали на Байковому кладовищі.

Творчий доробок ученого налічує понад дві тисячі праць. Його «Історія України-Руси» стала першим науковим синтезом історії українського народу й зруйнувала імперську схему, що привласнювала спадщину Київської Русі. Ім'я Грушевського носять вулиця в Києві, де працює Верховна Рада, кафедра української історії в Гарвардському університеті, музеї в Києві та Львові. Його портрет — на банкноті в 50 гривень.

За радянських часів праці Грушевського не перевидавалися, а надруковані вилучалися з бібліотек. Повернення його спадщини українцям почалося наприкінці 1980-х — і триває досі: Академія наук видає зібрання його творів у 50 томах.