Денис Васильович Грицюк

Денис Васильович Грицюк народився 15 травня 1992 року в Рівному. Рідне місто він завжди згадував із теплом, як і село Лісове — рідне село його батьків. Дениса відзначено званням «Почесний громадянин міста Рівного».

Мама Дениса — Грицюк Світлана Олександрівна, тато — Грицюк Василь Семенович. Обоє працювали в легкій промисловості. Вони були односельцями й познайомилися на вечорницях. Батьки мали однакове прізвище, тому після одруження Світлані не довелося змінювати прізвище. Денис втратив батька ще в юному віці. Після цього мама замінила йому обох батьків.

Денис навчався у рівненській школі № 13, яка нині має назву Рівненський ліцей № 13 Рівненської міської ради. З дитинства любив спорт і читання. Особливе місце в його житті посідав футбол, яким він захопився ще змалку. Також любив грати в шахи та комп’ютерні ігри.

У юності Денис прагнув досягти успіху у футболі й багато часу присвячував грі. Серед його близьких друзів були Сергій Герасимчук, Ігор і Сергій Дзюбаки, брати Шевченки та інші. У 2013 році Дениса призвали на строкову військову службу, яку він проходив упродовж двох років. Після повернення він завершив навчання.

Після школи Денис навчався у Рівненському автотранспортному технікумі — нині це Відокремлений структурний підрозділ «Рівненський автотранспортний фаховий коледж Національного університету водного господарства та природокористування». Здобув професію логіста. Згодом заочно навчався у Національному університеті водного господарства та природокористування. Після строкової служби завершив навчання. У цей період продовжував активно займатися спортом і долучався до соціальних проєктів.

Після строкової служби й завершення навчання Денис працював у приватному підприємстві «Фабрика кондитерських прикрас». Водночас футбол залишався важливою частиною його життя: він був гравцем команди «Стандарт», виступав у районних та обласних змаганнях, а згодом став дитячим тренером у футбольній академії «Стандарт». Юнацькі команди під його керівництвом брали участь у змаганнях і здобували перемоги. До будь-якої роботи Денис ставився відповідально й віддавався їй повністю. Побратим Данило згадував його як чуйного, відповідального та серйозного у виконанні обов’язків.

Денис залишив по собі приклад щирості, доброти, чесності, відповідальності, віри, турботи про інших і готовності допомагати. Його згадують як людину, яка вміла об’єднувати людей і підтримувати їх словом, ділом та турботою. Частиною його спадку стали вихованці футбольної академії «Стандарт», яким він передавав знання й любов до гри. 3 квітня 2026 року на фасаді Рівненського ліцею № 13, де навчався Денис, відкрили меморіальну дошку на його честь.

За добу до початку повномасштабного вторгнення Денисові зателефонували з військкомату й попросили прибути. Від перших днів він був готовий захищати Україну та був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спочатку служив на Рівненщині, а в травні 2023 року його направили до Донецької області. Денис служив старшим солдатом і бойовим медиком у роті розвідки, у 2-му розвідувальному взводі 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи — «взводі Тайсона». У листопаді–грудні 2024 року проходив в Іспанії навчання для бойових медиків. Він допомагав військовослужбовцям, відповідально виконував свої обов’язки й підтримував інших. Джерелом сили для Дениса була віра в Бога.

Денис належав до церкви «Спасіння» в Рівному. Він щиро вірив у Бога й завжди молився, покладаючись на Його захист. Віра була для Дениса джерелом сили та підтримувала не лише його, а й людей поруч. Одними з останніх слів, якими він ділився, були: «Бог ще не закінчив з вами. Це правда, тому що Він є Бог, а ви — Його улюблене дитя. Коли ви думаєте, чи Він забув про вас, насправді ви ставите під сумнів Його любов до вас».