Владислав Русланович Семенюк

Владислав народився 6 червня 1999 року о 22:50 у місті Олександрія Кіровоградської області.

Його поява на світ запам'яталася цікавою історією. Того дня відзначалося 200-річчя від дня народження Олександра Пушкіна, і акушерка жартома сказала: «Народився Олександр». Але мама відповіла, що ім'я для своєї дитини обрала ще багато років тому — Владислав. Так він і отримав своє ім'я, яке з гордістю проніс через усе життя.

Батьками Владислава були Руслан Леонідович Семенюк та Вікторія Ігорівна Ковальова.

Влад був їхнім єдиним сином.

Влад змалечку був активним, допитливим і життєрадісним хлопцем. Його часто називали «чомучкою», адже він завжди прагнув дізнатися щось нове. Особливо любив читати енциклопедії про тварин, захоплювався природою та риболовлею.

З дитинства Влад привчався до праці, допомагав по господарству, був надійним помічником для рідних. Він ріс добрим, справедливим і чесним хлопцем, який ніколи не залишав у біді друзів та завжди був готовий підтримати близьких.

Навчаючись у Шарівській загальноосвітній школі, Влад брав активну участь у шкільному житті. Він виступав у концертах, сценках, мав чудове почуття гумору та вмів дарувати гарний настрій оточуючим. Улюбленими предметами були біологія, історія, природознавство та фізична культура.

У дванадцять років йому довелося швидко подорослішати, що зробило його ще більш відповідальним і сильним. Саме тоді почали проявлятися риси характеру, які супроводжували його все життя: працьовитість, надійність, відданість родині та готовність допомагати іншим.

Після закінчення школи у 2017 році Влад переїхав до Олександрії, де продовжив навчання та розпочав новий етап свого життя. Проте, навіть живучи в місті, він завжди знаходив час для рідних і майже кожних вихідних приїжджав додому, щоб допомогти та побути з близькими.

Саме таким його пам’ятають рідні та друзі — щирим, добрим, життєрадісним і люблячим сином, на якого завжди можна було покластися.

Фото з дитинства:

https://drive.google.com/drive/folders/1L6RbVZDChC-XEINDoZD_1CvwGHAYOG2b?usp=sharing

У 2020 році в житті Владислава розпочався особливий період — він зустрів свою майбутню дружину Наталію. Знайомство переросло у щирі почуття, а вже у 2021 році вони створили сім'ю.

Наталія працювала вчителькою, і разом вони будували своє щасливе сімейне життя. Любили проводити час удвох: відпочивати на природі, подорожувати, гуляти зі своїми улюбленими собаками та влаштовувати затишні сімейні вечори за переглядом фільмів. Для Влада родина завжди була найбільшою цінністю.

У березні 2024 року подружжя дізналося радісну новину — вони чекали на свою першу дитину. Влад був безмежно щасливий і відразу впевнено сказав: «Буде син». Він з нетерпінням чекав на народження малюка, мріяв про спільні прогулянки, риболовлю та ті моменти, які батько і син переживають разом.

21 грудня 2024 року на світ з'явився їхній син. Влад був поруч із дружиною під час пологів, підтримував її кожної хвилини та першим зустрів свого хлопчика. Цей день став одним із найщасливіших у його житті. Він із великою любов'ю та гордістю прийняв найважливішу роль — роль батька.

Владислав був турботливим чоловіком і люблячим татом. У своїй родині він знаходив натхнення, сили та справжнє щастя. Його любов, доброта і відданість назавжди залишаться в серцях найдорожчих людей.

Найбільшим скарбом Владислава був його син — Ілля Семенюк.

Коли Владислав став на захист України, Іллі було лише шість місяців. Попри відстань і службу, тато завжди знаходив можливість дізнатися, як росте його син, радів кожному новому досягненню та дуже сумував за ним. У своїх повідомленнях додому він завжди передавав привіт синові та говорив, як сильно його любить.

На жаль, доля відвела їм занадто мало часу разом. Коли Владислав загинув, Іллі був лише один рік і чотири місяці. Син ще не встиг пізнати батька сповна, але назавжди залишиться частинкою його серця, його продовженням і найбільшим сенсом життя.

Ілля ростиме з гордістю за свого тата — мужнього офіцера, який віддав життя, захищаючи Україну та майбутнє свого сина. Пам'ять про Владислава житиме в його дитині, у родині та в серцях усіх, хто його знав і любив.

У 2017 році Влад вступив до Олександрійського аграрного фахового коледжу Білоцерківського національного аграрного університету за спеціальністю «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва». Під час навчання здобув робітничу кваліфікацію оператора зі штучного осіменіння тварин і птиці. У 2021 році успішно закінчив коледж та отримав диплом молодшого спеціаліста.

Прагнучи професійного розвитку, Влад продовжив навчання в Білоцерківському національному аграрному університеті. У 2024 році здобув ступінь бакалавра за спеціальністю «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва».

Ще під час навчання Влад розпочав трудову діяльність у ПрАТ «Шарівське». У 2023 році перейшов до компанії «УкрАгроКом», де працював техніком зі штучного осіменіння молочно-товарного комплексу.

Влад ніколи не зупинявся на досягнутому. Він планував продовжити навчання, здобути ступінь магістра та розвиватися у своїй професії. Проте в липні 2025 року став на захист України, відклавши власні плани заради служіння Батьківщині.

Звістка про початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року стала для Владислава справжнім потрясінням. Він не міг повірити, що війна прийшла на нашу землю. Не вагаючись, пішов до військкомату, вистояв чергу, але тоді його не взяли до війська.

Не бажаючи залишатися осторонь, Владислав вступив до територіальної оборони. Протягом кількох місяців він ніс службу, допомагаючи захищати рідний край. Коли блокпости почали закривати, повернувся до цивільної роботи, але завжди говорив, що щойно отримає повістку — одразу стане на захист України.

У липні 2025 року Владислава було призвано на військову службу. Після проходження навчання він вирушив виконувати бойові завдання на Покровському напрямку, обороняючи Мирноград. Як головний групи, він разом із побратимами тримав позиції в надзвичайно складних умовах. Протягом 45 днів родина майже не мала з ним зв'язку. Лише зрідка побратими передавали коротке повідомлення: «Все добре». Іноді вдавалося отримати голосове повідомлення від самого Влада: «Кицюнька, все добре. Люблю і дуже скучаю, особливо за синулькою. Батькам привіт, мамі привіт, всім привіт».

Після виходу з позицій Владислава направили на навчання до Одеси. Там він успішно пройшов підготовку та отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта. Після цього продовжив службу, сумлінно виконуючи свої обов'язки командира.

Владислав завжди жив за принципом: «Своїх не залишаємо. Забираємо назад, як би не було важко». Ці слова відображали його характер, відданість побратимам і готовність до кінця стояти за тих, хто був поруч.

Він назавжди залишиться в пам'яті рідних, друзів і побратимів як мужній воїн, люблячий чоловік, турботливий батько та справжній патріот своєї країни.