Kолись не було телефонів, але ми завжди знали, де зустрітися і куди йти. Тоді люди дивилися не на одяг, не на статус, не на те, що зовні - а на серце. І саме тому Івана неможливо було не побачити… і неможливо було не полюбити. Він був із тих людей, у яких стільки світла, що біля них ставало тепліше навіть у найхолодніші дні. Він завжди усміхався. Завжди був живим, щирим, справжнім. Здається, ніби в ньому було якесь особливе тепло, яке обіймало всіх навколо. Він навчив мене не тільки пасувати у волейболі -він навчив мене пасувати в житті: бути сильнішою, не боятися, сміятися навіть тоді, коли важко, і радіти простим моментам, які потім стають найдорожчими спогадами. Ми пройшли разом стільки доріг, стільки кілометрів, стільки моментів, які тепер болять у серці й водночас гріють душу. І тоді нам здавалося, що життя буде вічним, що попереду ще так багато всього, що ми ще не раз зберемося, посміємося, згадаємо все це. Хто ж міг подумати, що колись ці спогади стануть такими дорогим і такими болючими.