Ти називав мене Кєндра i квіточка, а для нас ти завжди був Янцьо. Наш Янцьо. Рідний, близький, свій. На фотографії ти тримаєш мене за руку, і я думаю, що ти завжди так робив у житті. Тримав. Підтримував. Не відпускав. Був поруч тоді, коли це було найбільше потрібно. Ти вмів слухати так, як мало хто вміє. Бо для тебе дружба не була просто словом - вона була правдою, вірністю, серцем!!! Сьогодні я закриваю очі, і чую твій голос. Чую твій сміх. Бачу твою усмішку. І від цього серце розривається ще більше, бо так важко повірити, що тебе вже немає. Так важко прийняти, що більше не буде тих зустрічей, тих розмов, того сміху, тієї простої радості, яку ти приносив із собою. Тяжко не тому, що час стирає, а тому, що справжніх людей забути неможливо... Ти був людиною, яку пам’ятають не лише розумом - тебе пам’ятають серцем. Ти залишив після себе не просто спогади, а цілий світ тепла, доброти, підтримки і любові. І як би не боліло сьогодні, я безмежно вдячна Богові за те, що ти був у моєму житті. За кожен кілометр, який ми пройшли разом. За кожен сміх. За кожну розмову. За кожну мить, у якій був ти. Тепер Бог тримає тебе у своїй опіці. А ми триматимемо тебе у своїх серцях. Назавжди. Вічна пам’ять тобі, мій друже… Мій Янцьо… Ти був, ти є, і ти завжди будеш частинкою нашої душі.»