Іван Ярославович Кузьмин

Іван народився в м.Турка що на Львівщині. Народившись серед карпатських вершин Турківщини, він змалку бачив, що найкращі краєвиди відкриваються після найважчих підйомів. Можливо, саме тому й сам навчився не відступати перед життєвими випробуваннями. Саме там він бачив своє майбутнє і мріяв будувати своє життя.

Кузьмин Любов Йосифівна та Кузьмин Ярослав Іванович. Іван був наймолодший у сім’ї, він був особливою радістю для своїх батьків і завжди відчував їхню любов та турботу. Мати, Любов Йосифівна, була вимогливою, але водночас надзвичайно люблячою жінкою. Вона вчила дітей чесності, працьовитості та поваги до людей. Батько, Ярослав Іванович, був доброю, мудрою та шанованою людиною. Його знали як майстра своєї справи, людину, яка не боялася великої праці та завжди була готова допомогти іншим. Саме він спроєктував і звів дерев’яну церкву «Різдва Христового» біля родинного дому, яка стала не лише окрасою місцевості, а й духовною святинею для всієї родини. Багато рис характеру Іван успадкував саме від батька — доброту, щирість, готовність прийти на допомогу та вміння знаходити добре слово для кожного. Здавалося, що частинка Ярослава Івановича продовжувала жити в його синові. На жаль, батьки рано відійшли у вічність. Проте їхні життєві цінності, любов до людей та віра назавжди залишилися жити в серці сина.

З дитячих років Іван вирізнявся невичерпною енергією, допитливістю та любов’ю до активного життя. Маленький на зріст, швидкий і спритний, він не міг довго всидіти на одному місці. Здавалося, що в нього вистачало часу всюди побувати, усе побачити й у всьому взяти участь. Він зростав відкритою, товариською та наполегливою дитиною. Особливе місце у його житті займав спорт. Вдома й досі зберігається велика колекція грамот, медалей, кубків та відзнак, здобутих у різні роки. Особливою гордістю стали нагороди за спортивні досягнення, серед яких звання найкращого бомбардира футбольних змагань у своїй віковій категорії, численні перемоги та призові місця у волейболі, настільному тенісі й шашках. Здавалося, що за що б не брався Іван, він робив це щиро, з повною віддачею та вірою у власні сили. Уже в дитинстві проявлялися риси, які супроводжували його все життя: наполегливість, відповідальність, цілеспрямованість і бажання завжди рухатися вперед.

Мужність Івана народилася не на війні. Вона жила в його серці ще з юних років. Відвага Івана проявилася ще в юності. Будучи учнем десятого класу, він врятував хлопчика, який опинився в смертельній небезпеці через ураження електричним струмом біля трансформаторної підстанції. Його рішучий вчинок став прикладом справжньої людяності та був висвітлений у статті «Герої серед нас».

У 2004 році Іван здобув загальну освіту. У 2005 здобув професію електромонтера лінійних споруд електрозвʼязку та проводового мовлення. У 2006 закінчив Турківський професійний ліцей і здобув професію стропальника. Служба в армії стала для Івана важливим етапом дорослішання. Саме там зміцнювалися його характер, сила волі та почуття відповідальності. Крок за кроком він ставав людиною, якою його згодом запам’ятають рідні, друзі та побратими.

Певний період свого життя Іван працював водієм та особистою охороною голови Антикорупційного комітету України. Це був період, коли його характер і професійність отримали глибоку довіру та високу оцінку людей, з якими він працював.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення за лічені дні Іван долучився до територіальної оборони. А через рік був мобілізований до війська. Його шлях включав навчання у Великій Британії, підготовку у 199-му навчальному центрі десантно-штурмових військ і, зрештою, свідоме рішення стати розвідником у 132-му окремому розвідувальному батальйоні.

21 вересня група розвідників прийняла бій біля населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області, який був одним із ключових напрямків літнього контрнаступу ЗСУ 2023 року. Цей напрямок- пріоритет адже він мав дозволити  ЗСУ закріпитися на вигідних висотах, а також розширюватися вглиб. Завдяки цьому українські воїни змогли би робити невеликі "заїзди" із самохідних артилерійських установок. Зокрема, із РСЗВ HIMARS, які заходячи на ділянку, здатні швидко відпрацювати й так само швидко повертатися. У 2023 українські війська прорвали першу лінію оборони супротивника («зуби дракона») та закріпилися на підступах і в районі самого населеного пункту та сама операція не досягла всіх стратегічних цілей через потужну багатошарову оборону ворога, щільне мінування та перевагу РФ у повітрі. Наступальні дії супроводжувалися надзвичайно тяжкими боями та високою ціною через величезну концентрацію мінних полів і дронів. Російські війська густо замінували підступи до Вербового, через що штурмові групи часто зазнавали втрат ще на етапі просування.Активна робота ударних безпілотників РФ ускладнювала пересування бронетехніки та евакуацію поранених через те більшість загиблих залишались просто неба у посадках без можливості евакуації та гідного поховання та увіковічення. Вербове - місце де здавалось Бога не існувало, кожен метр землі просочений плоттю, а небо не чуло молитв. Всі, хто пройшов через цей населений пункт і зміг вижити, понесли з собою цю рану назавжди. Біль який залишився в тих, хто вцілів. І ще більше в тих, хто чекав удома.

Згідно репатріаційним заходам російська сторона передала останки Івана у червні 2025 року. Протягом цього часу відбувалась робота застосовуючи різні методи ідентифікації щоб точно вдостовіритись кому вони належать. Та вже у березні 2026 згідно всім висновкам експертів було підтверджено особу. « Моя душа. Моє найдовше очікування. Моя найтриваліша боротьба. Моя найщиріша молитва. Повертається до свого рідного дому. На щиті.» - написала Василина. Прийняття цього факту далося надзвичайно важко, однак родина, громада усвідомили необхідність гідно провести Івана в останню дорогу. У цей день біля церкви були розміщені пам’ятні світлини з історіями та підписами, що нагадували про життя Івана і про високу ціну, яку платить країна за своє майбутнє. Цей день став глибоко болючим і скорботним. Люди, які приходили, мовчки зупинялися перед світлинами, затамовували подих і в цій тиші була спільна мова прощання та вдячность.

Відданий Військовій присязі на вірність Українському народові, мужньо виконавши військовий обов’язок у бою за Україну, її свободу і незалежність.

Після зникнення Івана для його родини розпочався тривалий і виснажливий шлях пошуку та очікування. Кожен день був сповнений надії, тривоги та боротьби за можливість отримати будь-яку звістку про його долю. За час перебування Івана у статусі безвісти зниклого його рідні пройшли складний та тривалий шлях: брали участь у численних акціях та заходах, нарадах, круглих столах, зустрічалися з представниками державних органів, міжнародних організацій та установ, відповідальних за пошук і повернення захисників, співпрацювали із міжнародними ,гуманітарними та правозахисними організаціями , моніторили списки полонених, невпізнаних тіл. Було надіслано безліч звернень, запитів та клопотань, щоб противник здійснив пошук на певних координатах де зникла ціла група розвідників, проведено тисячі годин у пошуках будь-якої інформації. Кожна нова деталь, кожна отримана відповідь складалася для родини Івана, наче по фрагментах розбитого пазлу. Кожен день був наповнений слізьми, очікуванням і виснажливою невідомістю. У цей час родина жила між надією і страхом, насторожуючись кожним невідомим дзвінком, кожним повідомленням, яке може змінити все. Родина розуміла, що частина території де востаннє перебувала група Івана –під окупацією ворога, де можливості доступу були вкрай обмежені, а всі процеси контролювалися іншою стороною. За умов активних бойових дій по всій лінії фронту повернення тіл загиблих українських воїнів ставало складним і тривалим процесом, що вимагав постійних домовленостей. На річницю зникнення Василина написала - «Сьогодні мені не дається жоден рядок, він не є рівносильним моїм діям. Довгі місяці очікування перетворились в роки. Чи страшно мені? - так. Страшно ніколи не знайти».