Андрій Валерійович Борисенко

Андрій народився у селі Свидівок. Це маленьке село з гарними краєвидами.

Мати Надія працювала продавцем у місцевому магазині, виховувала Андрія та його старшого брата Максима самотужки після передчасної смерті їх батька Валерія.

Шкільні роки проходили у Свидівоцькій школі під знаком спорту. Фізкультура та футбол були головними пріоритетами, завдяки яким Андрій завжди був у центрі подій. Специфічні пригоди чи цікавинки зі школи зараз пригадати важко, але цей період все одно згадується з особливим теплом. Андрій не мав улюблених ігор чи казок — подобалося все потроху, адже кожна нова книга чи забава додавала яскравих барв дитинству.

У юнацькому віці основною мрією було отримати водійське посвідчення, щоб мати можливість самостійно пересуватися. Найближчим другом у юнацтві був Геннадій.

У сім’ї Андрія зростав єдиний син — Тимур. Виховання сина завжди було для нього пріоритетом, тому він старанно дбав про те, щоб Тимур став відповідальною та вихованою людиною. Спільною традицією стали часті поїздки на риболовлю. Найважливіша порада, яку Андрій дав синові, — завжди залишатися людиною: бути чесним, добрим та відкритим з оточенням. Завжди підтримував сина і був поруч у будь-якій ситуації, що допомогло побудувати міцні стосунки, засновані на взаємній довірі та розумінні.

Навчався у Черкаському ПТУ №17 за напрямом "Лицювальник". Вибір спеціальності, імовірно, пояснюється зацікавленістю в обробці матеріалів та техніках відновлення поверхонь.

Професійний шлях розпочався на будівництві в Києві. Почавши з найнижчих посад, він поступово розвивався у цій сфері, віддано присвячуючи себе справі. Він завжди пишався своєю роботою і ставився до неї з великою любов'ю. Головним професійним принципом для нього була відповідальність. Він виконував обов'язки з особливою увагою до деталей, ставлячи сумлінність понад усе. Такий підхід допоміг йому досягти успіху та зробити значний внесок у свою професійну діяльність.

Рідні та друзі згадують Андрія з глибокою повагою та теплотою. Він залишився в їхній пам’яті як добрий, чуйний та відповідальний юнак, готовий підтримати у скрутну хвилину. Хоч Андрій не залишив по собі матеріальних статків чи об’єктів, його справжній спадок живе у серцях тих, хто його знав і любив. Світлий слід, який він залишив у життях оточуючих, продовжує надихати їх на добрі справи та шляхетні вчинки.

З початком повномасштабного вторгнення Андрій залишався вдома. Його головним рішенням став захист родини: він прагнув підтримувати близьких до останнього, зокрема надаючи їм фінансову допомогу. Саме потреба вберегти рідних від небезпеки була для нього найбільшим джерелом сили та мотивації у цей складний період війни.