В'ячеслав Максимович Чорновіл

В'ячеслав Максимович Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селі Єрки — нині Звенигородський район Черкащини, у самому серці Шевченкового краю. Це не просто географія — це характер. Земля, де кожна верства ґрунту пам'ятає козацьку волю, де ім'я Шевченка вимовляли не зі шкільної програми, а з повітря.

У тому самому 1937 році, коли народився Вячеслав, НКВС заарештував і вбив у таборах його рідного дядька — Петра Йосиповича Чорновола. Репресії прийшли до родини ще до того, як дитина встигла вимовити перше слово. Ця країна вбивала людей навіть за саму думку про Україну. І саме в цю країну він прийшов — щоб усе своє життя змушувати її відповідати.

Батько — Максим Чорновіл, козацького роду, сільський учитель. Мати — Килина Харитонівна Терещенко, нащадок одного з відгалужень знаменитого роду цукрозаводчиків і меценатів Терещенків, теж учителька. Обоє — люди книжки, слова і тихої незламності.

Попри радянські заборони, вдома берегли українські традиції: відзначали Різдво, пекли паски, робили крашанки. Але робили це за зачиненими дверима — бо за свята могли посадити. Дитина рано зрозуміла: є «їхній» світ і є наш. І навчилась тримати ці два світи окремо — доти, доки не вирішила, що більше не буде.

Родина постійно переїжджала — система переслідувала батька, позбавляла роботи, виштовхувала з місця на місце. Але в кожній новій хаті на стіні висів Шевченко.

Дід навчив Славка читати у чотири роки. До школи він пішов одразу до другого класу — в першому йому вже не було що робити. Читав усе, до чого міг дотягнутися. Живучи поруч із Шевченковим краєм, вивчив «Кобзаря» напам'ять — не тому що треба, а тому що хотів.

Вже в шкільні роки — природжений артистизм і гострий розум. На новорічному вечорі виступав у костюмі Перця — сатиричного образу, що висміює вади системи. Маску йому зробив учитель малювання. Вона потім довго лежала вдома на шафі — як перший реквізит майбутнього борця.

Школу закінчив із золотою медаллю.

1955 рік. Київ. Спершу — філологічний факультет Київського університету, потім перевівся на журналістику. У країні тривала «Відлига» — після смерті Сталіна система трохи розтислась, і молода українська інтелігенція вирішила, що цей простір можна заповнити культурою, мовою, пам'яттю.

Чорновіл увійшов у це коло природно — як людина, яка ніколи не вміла мовчати про те, що вважає важливим. Стус, Дзюба, Світличний, Горська, Сверстюк — вони збиралися в майстернях і квартирах, читали вголос, сперечалися, видавали рукописи. Чорновіл був серед них не гостем — він був своїм.

На випускному вечорі пішов на Володимирську гірку і дав собі клятву — все життя боротися за Україну. Не промова перед людьми. Особиста клятва, наодинці з містом і зоряним небом. Він її не зрадив.

У 1958 році через політичні погляди його мало не відрахували з університету — змушений був на рік виїхати до Жданова (нині Маріуполь) на будівництво домни. Повернувся. 1960-го захистив диплом з відзнакою — тема роботи: «Публіцистика Бориса Грінченка». Людина, яка все своє життя витрачала на те, щоб врятувати українську мову від знищення. Вибір теми — не випадковий.

Після університету — Львівська студія телебачення. Редактор, потім старший редактор молодіжних програм. Молоде місто, гаряче середовище, вільніший дух. Саме у Львові Чорновіл остаточно сформувався — не тільки як журналіст, а як людина, що знає, навіщо живе.

Паралельно — підготовка кандидатської дисертації. Яку йому так і не дозволять захистити. Тому що система вже дивилася на нього уважно і не збиралася давати інструментів.

4 вересня 1965 року. Київ. Кінотеатр «Україна». Прем'єра фільму Параджанова «Тіні забутих предків».

Іван Дзюба підійшов до мікрофона й почав оголошувати імена нещодавно заарештованих. Директор кінотеатру відштовхнув його. У залі увімкнули пожежну сирену — щоб заглушити. Тоді 27-річний Чорновіл встав і вигукнув у повний зал:

«Хто протестує проти політичних арештів — встаньте!»

З восьмисот людей підвелося лише п'ятдесят-шістдесят. Але ця хвилина змінила все. Система злякалась — і відреагувала, як завжди: звільненням, обшуками, кримінальними справами.

Наступного дня Чорновіла звільнили з газети «Молода гвардія». Йому відмовили в захисті майже готової дисертації. За ним встановили постійний нагляд КДБ. Ця подія стала першою архівною згадкою його імені у документах радянської таємної поліції.

Він не злякався. Сів писати. Результат — документальна збірка «Лихо з розуму» з портретами двадцяти заарештованих дисидентів. Текст таємно вивезли за кордон і надрукували. Вперше за залізною завісою дізналися, що насправді відбувається в Україні.

За відмову свідчити проти братів Гориней — кілька місяців примусових робіт. За «Лихо з розуму» — три роки таборів суворого режиму. Потім вийшов, продовжував писати. Потім — ще шість років плюс три заслання за підпільний «Український вісник». Потім — ще п'ять за сфабрикованим звинуваченням у зґвалтуванні напередодні Олімпіади-1980: влада зачищала простір і хотіла прибрати його з обігу.

КДБ присвоїло йому прізвисько — «Неугомонный». Він витримав 83 допити. І 120-денне голодування на знак протесту в таборі. Між ув'язненнями перебивався як міг: спостерігач на метеостанції в Карпатах, землекоп в археологічній експедиції на Одещині, вагар на залізниці у Львові, кочегар. Система хотіла зламати його побутом. Він не ламався.

Він був одружений тричі — і кожен шлюб відображав різний час його життя.

Перший — з Іриною Бруневець у 1960-му, ще в студентські роки. Народився син Андрій. Але журналістика, підготовка дисертації, перші підпільні тексти поглинали все. Дружина ревнувала, втомилась, відішла. Вони розлучились.

Другий — з Оленою Антонів, лікарем і дисидентом, нащадком роду Кочубеїв. Людина того ж духу і тієї ж породи. 1964-го народився Тарас. Але і ця родина жила під постійним тиском: обшуки, табори, переїзди. 2 лютого 1986 року Олена Антонів загинула в автомобільній катастрофі у Львові — їй було 48 років.

Третя дружина — Атена Пашко, поетеса, голова Всеукраїнської спілки українок. Вони разом — в Якутії на засланні, разом у боротьбі, разом у незалежній Україні. Атена пережила його на тринадцять років і померла у 2012-му.

Андрій — від першого шлюбу. Коли батька репресували, взяв прізвище матері — Брунець. Після проголошення Незалежності повернув батькове. Став лікарем — обрав медицину, а не політику. Викладає на кафедрі інфекційних хвороб Львівського медуніверситету.

Тарас — від другого шлюбу з Оленою Антонів, 1964 року народження. Виростав майже без батька — той сидів або був у засланні. В чотирнадцять залишився без матері. Пішов у політику — і це теж форма пам'яті про батька.

1985 рік — повернення до України. 1988-го — разом з іншими дисидентами заснував Українську Гельсінську спілку, першу спробу організованої опозиції. 1989-го — один із засновників Народного руху України. Тисячі людей на з'їздах, десятки тисяч на мітингах. Країна прокидалась.

24 серпня 1991 року. Верховна Рада. Саме Чорновіл ініціював і проштовхував Акт проголошення Незалежності України — документ, за який він відсидів у таборах сумарно понад десять років.

Він встиг побачити Незалежність. І одразу почав боротися за те, щоб вона була справжньою.

На президентських виборах 1991 року отримав 23% голосів — другий результат. Більше, ніж будь-хто передбачав. Менше, ніж Україна тоді потребувала. Переміг Кравчук — колишній секретар ЦК КПУ. Чорновіл програв не виборцям — він програв системі, яка вміла перефарбовуватись, але не змінюватись.

До кінця 1990-х він залишався опозицією і сумлінням. Лідером Руху, народним депутатом трьох скликань, людиною, яку влада боялась і не могла знищити відкрито.

За кілька місяців до загибелі його запитали: «Якою смертю ви б хотіли померти?» Він відповів: «Несподівано, одразу, на ходу». Власне, так він жив. І так загинув.

25 березня 1999 року. Траса під Борисполем. Автомобіль Чорновіла зіткнувся з вантажівкою КамАЗ за нез'ясованих обставин. Загибель офіційно визнано ДТП. Обставини ніколи не були повністю розкриті. Йому було 61 рік.

Публіцистика та правозахисні матеріали:

«Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966) — перше велике документальне розслідування про репресії проти дисидентів, написане за кілька місяців після звільнення з роботи

«Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")» (1967) — збірка документів і портретів заарештованих шістдесятників; надрукована в еміграції, розійшлась по всьому світу

«Хто такі самостійники і чого вони хочуть?» — програмна стаття, де чітко сформульовано ціль: незалежна демократична Україна

Підпільний журнал «Український вісник» (1970–1972, відновлений 1987) — найгучніший голос українства в часи Застою, хроніка репресій і спротиву