Василь Семенович Стус

Василь Стус народився 8 січня 1938 року в селі Рахнівка — нині Гайсинський район Вінницької області. Невелике подільське село серед мальовничих пагорбів Середньої Наддніпрянщини, де з покоління в покоління передавалися українська мова, пісня й пам'ять про козацьку волю. Саме тут, у сільській хаті з побіленими стінами й вишитими рушниками, почалося те, що пізніше стане поезією.

Незабаром родина переїхала на Донбас — батько шукав роботу в промисловому Сталіно (нині Донецьк). Місто вугілля й заліза, де панувала мішанина мов і культур, де українська звучала дедалі тихіше під тиском русифікації. Та попри це, вдома говорили по-українськи. Саме від матері Василь почув перші українські пісні й казки — те, що пізніше стало фундаментом його поетичного світу.

Батько — Семен Дем'янович Стус, шахтар і чорноробочий, людина мовчазна й тверда. Мати — Стус Їлина Яківна, домогосподарка з природним даром оповідати й берегти. Обоє вийшли з подільського хліборобського роду, де честь і слово значили більше за достаток.

Вони не були людьми освіченими, але мали щось важливіше — інтуїцію справжнього. У їхньому домі книжка шанувалася поряд із хлібом. Батько ніколи не говорив синові красивих слів про Україну — але говорив по-українськи. І цього виявилося достатньо, щоб Василь ніколи не відчув потреби в іншій мові. Семен Стус помер ще до того, як побачив, ким став його син. Мати — пережила арешти, листи з таборів і смерть Василя. Вона дочекалася незалежності України.

Дитинство пройшло в Сталіно — задимленому місті шахт і металургійних заводів, де українська мова витіснялася з публічного простору ще стрімкіше, ніж деінде. Попри це, хлопець ріс з відчуттям своєї окремішності. Рано потягнувся до читання. Писав вірші ще зі шкільних років. Учителі відзначали його виняткову пам'ять і непримиренний, гострий характер. Вулиця, де панувала суміш мов і культур, не злила його з натовпом — навпаки, загострила відчуття власного коріння.

У 1954 році, після закінчення школи, Василь вступив до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет. Це був вибір не кар'єри, а покликання — він хотів розуміти мову, літературу, людину.

Роки навчання стали часом інтенсивного читання й формування. Рільке, Пастернак, Лорка, Кіплінг — він поглинав світову поезію з відчуттям, що знайшов справжню мову. Перекладав. Писав власне. Шукав голос і знаходив його — у стисненому вірші, де кожне слово важить, де не можна бути неточним. Водночас формувалося те, що пізніше стало його кредом: відмова від компромісу там, де йдеться про совість. Він рано зрозумів, що в радянській системі чесність — це небезпека. І свідомо обрав небезпеку.

У 1963 році, вже після кількох років учительської роботи, Стус вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР у Києві. Це був переломний момент. Київ «шістдесятників» вирував: Іван Дзюба, Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк — нове покоління, що прагнуло відродити українську культуру всупереч радянській системі. Стус увійшов у це коло природно і беззастережно. Саме тут сформувалося його кредо: писати правду, жити правдою, ні на крок не відступати.

Вони познайомились так, як і мало бути — випадково, без сценарію, у товкучці київського метро.

Валентина їхала додому до Святошина. Хтось раптом опустив руку на її плече — і побіг далі по ескалатору. Вона зупинилась, здивована і трохи роздратована. Збігла вниз, вийшла на перон і вже майже забула про це. Підходить до електрички — і бачить: ходить якийсь чоловік із книжечкою, читає. «Хай читає», — подумала вона й пішла у вагон. А коли вийшла на своїй зупинці й озирнулася — він стояв і посміхався. Так і познайомились.

Зустрічалися майже рік. Він спочатку читав їй Пастернака — то був час його захоплення цим поетом. Потім присвятив вірш. І лише тоді зізнався, що сам пише. Валентина не знала, що покохала поета. Вона просто покохала цю людину.

Одружитися виявилося непросто. Перед весіллям представники КДБ викликали батька Валентини на «профілактичну бесіду» і переконували: такий шлюб зруйнує кар'єру і долю доньки. Василь Карпович вислухав і відповів коротко: «А єслі ето судьба?» І це справді стало долею.

Василь та Валентина розписалися 10 грудня 1965 року. Через рік народився Дмитро.

Але сімейне щастя тривало рівно стільки, скільки дозволяла система. З двадцяти років шлюбу вони прожили разом лише сім — решту Василь провів за ґратами. Валентина чекала. Виховувала сина сама. Працювала інженером на авіабудівельному заводі Антонова. Не давала інтерв'ю, не шукала публічності, не скаржилась. Просто чекала — і берегла.

З табору Стус писав їй: «Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із тобою». В іншому листі — ніжно й серйозно: «Ми з тобою, Валю, вже в історії — тож будьмо гідні місії своєї. Я — як непокірний протестант проти зла, ти — як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо ти — молодця моя, славна моя, дорога моя, безсмертна моя».

Він називав її Вальочком, Попелюшкою, ластівочкою. Багато хто з оточення дивувався: що Василь знайшов у цій жінці? А це просто було кохання. Вони зустрілися на небесах 25 березня 2022 року. Валентині було 84 роки. Вона померла від тяжкої хвороби на руках сина Дмитра — під звуки вибухів, у селі під Києвом, де тривали бої.

Дмитро народився 15 листопада 1966 року в Києві, у сім'ї, де творчість і боротьба за свободу перепліталися з буденними радощами дитинства. З дитячого віку його життя оповите тінню репресій: коли Дмитру виповнилося шість — батька заарештували вперше, а в чотирнадцять — вдруге, назавжди відібравши шанс на повноцінне спілкування.

Батька він пам'ятав уривками. Людиною, яка курила в туалеті й від якої можна було поцупити цигарку. Людиною, яка повернулася з першого ув'язнення якоюсь чужою — і яку хотілось зачепити, перевірити на міцність. «Коли він повернувся з першого ув'язнення, я запитував його: чому ти такий, чому мамі було важко? Де ти був, що ти знаєш про життя? Який ти поет, якщо тебе не друкують, не вчать у школі? Покажи свої книжки! Батька дратував суржик, тож я тиждень говорив із ним суржиком» — розповідав Дмитро вже дорослим.

Це була не жорстокість, а підліткова розпач: батько є — і ніби нема. Він і любить, і зникає.

Сам Дмитро казав: «Він був ненайкращим батьком. А я — ненайкращим сином. Люди, які досягають успіху в суспільстві, повинні чимось жертвувати. І жертва — це завжди родина».

Василь виховував сина, як умів — листами. Ділився мудрістю, досвідом, спогадами, повчав, давав рекомендації з читання, надсилав переклади. Дмитро отримував ці листи й іноді злився: батько десь там, у таборі, а тут — сторінки з порадами, яких ніхто не просив.

Але після смерті батька щось у ньому змінилося. «Тоді я й замислився, що батькові тексти — дуже серйозні тексти. Вони вбили, але я нічого в них не розумів. Вони складні, концентровані. Я хотів їх зрозуміти, я хотів вивчати Стуса».

Дмитро став філологом. Захистив кандидатську дисертацію — «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту». Видав понад 90% поетичного доробку батька. Написав книгу «Василь Стус: Життя як творчість» — де наукова розвідка і синівський спогад злиті нероздільно. Книга здобула Національну премію імені Тараса Шевченка 2007 року й перетворила Стуса з ікони на живу людину — з вадами й геніальністю.

«Якби не батько, я би не став філологом, тим паче українським. Важливо ніколи не думати, буцім те, що зробив твій батько, належить і тобі. Ти перебуваєш у батьковій тіні, і та тінь дуже тисне та примушує швидше дорослішати» — говорить він.

З 2012 року Дмитро Стус очолює Національний музей Тараса Шевченка у Києві. Одружений вдруге — з поетесою Тетяною Щербаченко. Виховує чотирьох дітей.

Він не успадкував батькову долю — але успадкував батькову справу. І, може, це і є найважча форма любові між сином і батьком: зрозуміти його не тоді, коли він поруч, а тоді, коли його вже нема.

Як поет і перекладач, Стус розвивався стрімко. Перекладав Рільке, Гете, Лорку, Кіплінга — з бездоганним відчуттям форми. Але офіційна кар'єра тривала недовго. У вересні 1965 року на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» він підвівся з місця і відкрито засудив масові арешти української інтелігенції. Наступного дня був відрахований з аспірантури. Відтоді — ні публікацій, ні роботи за фахом. Лише підробітки, постійний нагляд КДБ і рукописи «у шухляду».

Перший арешт — 1972 рік

Засуджений до 5 років таборів суворого режиму та 3 років заслання за «антирадянську агітацію». Відбував покарання в мордовських таборах, потім — у казахстанському засланні (Матросова, Кокчетавська область). Попри заборону писати, вірші передавав на волю через відвідувачів. Саме там народилися збірки «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар».

Повернення та другий арешт — 1980 рік

Після повернення з заслання в 1979-му Стус не скорився. Вступив до Української Гельсінської групи. У 1980 році — другий арешт. Вирок: 10 років таборів суворого режиму та 5 років позбавлення волі. Переведений до найжорстокішого — Пермського табору ВС-389/36 у Кучиному.

Нобелівська премія та загибель — 1985 рік

У серпні 1985 року, поки Стус перебував у камері-одиночці, група міжнародних письменників висунула його на Нобелівську премію з літератури. Радянська влада цього не допустила. 4 вересня 1985 року Василь Стус помер у камері за нез'ясованих обставин. Офіційна версія — серцева недостатність. Йому було 47 років.

Василь Стус — один із найвидатніших українських поетів XX століття. Його збірки «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Палімпсести», «Час творчості / Час творчості» перекладені англійською, німецькою, польською, французькою та іншими мовами. У 1990 році він посмертно реабілітований. У 2005 році — удостоєний звання Герой України. Його іменем названо Донецький національний університет (з 2016 року — у Вінниці), вулиці в десятках міст, літературні премії. Образ Стуса став символом незламності українського духу перед тоталітарною машиною — і цей символ набув нового виміру після 2022 року.