Ми познайомились на війні. Я передавала машину його роті, навіть не знаючи, що він командир. І навіть не підозрюючи, що з того моменту моє життя почне ділитись на “до” і “після нього"". Просто хлопець у формі, з глибокими очима й поглядом, що ніби бачив більше, ніж дозволено людській душі. Розмови до ранку. Про все. Про глибоке. Про справжнє. Кожного тижня, передаючи допомогу для його підрозділу, я бачила, що він — моє дзеркало. Ми схожі. Зовні й всередині. Так однаково сміємось, думаємо, сприймаємо світ. Так само мріємо. Такі схожі: поранені минулим, змучені відповідальністю, сильні для інших і втомлені всередині. Ми ніби жили одною душею, хоча ще не встигли сказати вголос усе, що мали б. Ми зустрічались на фронті — там, де серце стискає вибухами, але він робив усе, аби війна не з’їдала наші стосунки. Він відділяв її від “нас”, як міг. Мало говорив про втрати, про минуле — щоб мені не боліло ще більше, ніж уже було. І я закохувалась ще сильніше. З кожним днем, з кожним боєм. Я боялась за нього до тремтіння в руках. Закривала по максимуму всі потреби його роти — волонтерство, робота, нічні закупівлі, — аби тільки він був живий. А потім фронт став нашим домом. Тимчасовим. Але справжнім. Ми жили разом — не у мріях, а насправді. Разом готували вечерю на буржуйці. Ми сміялись. Ми сварились. Ми прощали. Ми мріяли. Про весілля. Про дітей. Про дім. Про життя після. Ми творили сім’ю там, де здавалось, що неможливо любити. Але любов була. І вона була всім. Я знала, якою буде наша кімната. І щоранку я уявляла, як він будить мене своїм тихим голосом, цілує у скроню і каже: “Вставай, Володимирівна, життя чекає”. А тепер — порожнеча. Він загинув. Раніше, ніж ми мали одружитись. Раніше, ніж встигли народити дитину, збудувати наш дім. Раніше, ніж я встигла сказати ще тисячі ніжних дрібниць, які носила в серці. Не встигли показати одне одному, що світ — не лише біль. Я так хотіла подарувати йому життя, де є море, сміх, спокій. Де не треба воювати, доводити, боротись. Де він міг би просто бути. Бо він не жив. Його життя — це війна з дитинства і до смерті. І я не встигла витягти його звідти. І тепер ніколи не буде “ми”. Ніколи не буде дітей, які б несли в собі його очі, його голос, його пам’ять. Ніколи не буде продовження. Ніколи не буде його. Мені лишається тільки жити у минулому. Прокидатись у ліжку, де тепер лише одна подушка. Тримати його речі й нести їх, як святиню. Шукати його в чужих обличчях, у знаках, у снах. Але є любов. Така сильна, що зупиняє подих. І біль. Такий глибокий, що хочеться кричати — та не можна. Бо світ не розуміє.