Місце народження
Серед привільних степів Дніпропетровщини розкинулося мальовниче село Аполлонівка. Саме тут 16 лютого 1994 року в сім’ї Владислава Патутіна та його дружини Тетяни народився первісток – Руслан.
Дитинство
З перших кроків хлопчик радував батьків своєю дитячою невгамовністю. Невпинно плинув час. Руслан зростав,
міцнішав. Міцнішав і його характер. Успіхи первістка в дитячому садку не могли
не тішити батьків. З 2000 р. по 2011 р. навчався в школі. Вчителі відзначають, наскільки швидко запам’ятовував Руслан навчальний матеріал, артистично,
виразно читав вірші. Грамотністю та творчим, образним мисленням вирізнявся серед однолітків. А ще він любив мріяти!
Юнацтво
Друзі любили Руслана, серед товаришів він був авторитетом. Після школи вступив до ВПУ №17. Захоплювався риболовлею. Вистачало часу і на розваги у компанії друзів, і на допомогу батькам. Особливо поважав свого тата, не соромився звернутися до нього за порадою, у колі знайомих завжди згадував його добрим словом.
Останні роки життя
Руслан завжди турбувався про своїх сестер і братів, був для них надійною опорою. Таке ставлення вилилось у майбутньому і до власної сім’ї, бо по-справжньому зміг знайти себе якраз в оточенні своєї родини вже у Суданівці. Був неймовірно лагідним і люблячим чоловіком для дружини Світлани та батьком для свого сина Марка. На Руслана чекало довге, щасливе життя...
Повномасштабне вторгнення
Але коли війна чорною хмарою огорнула рідну землю, 3 серпня він став до лав «воїнів світла», на захист Батьківщини, родини від ординців. Навчання проходив у Великобританії. На жаль, кривава рука орків обірвала молоде життя 3 жовтня 2023 року під час бойових дій поблизу села Мала Токмачка Запорізької області. Патутін Руслан Владиславович у лавах небесного війська споглядає на рідну землю, Батьківщину, родину. Приходить у снах, спогадах до матері, дружини, сина, до рідних, близьких, друзів. Навіки 29 -літній...
Батьки
Батьки Руслана - Владислав Патутін та Тетяна Бойко.
Діти
Руслан був найкращим татом. 22 листопада 2018 р. у нас із ним народився син — Марк. З першого дня Руслан просто розчинився в нашій дитині. Вони разом робили перші кроки, разом сміялись, грались, засинали… Усе життя до п’яти років Марка було поруч із татом. Вони були надзвичайно близькі, і Руслан дуже сильно його любив. Гордився кожною дрібничкою, кожним словом, жестом, новим умінням. Казав: «Це найкраще, що зі мною сталося».
Його життя обірвалося так несправедливо рано, та він залишив по собі величезну любов і пам’ять. Коли не стало Руслана, Марку не було ще і п’яти. У нашому синові я щодня бачу Руслана — в очах, в усмішці, в характері. І це дає сили жити далі…
