Владислав Олексійович Степаненко

Степаненко Владислав Олексійович народився у місті Запоріжжя — місті, яке він щиро любив. Його улюбленим місцем була історико-культурна перлина — «Запорозька Січ» на Хортиці. Саме тут, серед духу козацької слави, він проводив багато часу, особливо в останній рік. І хоч жартував, що через заводи машину треба мити частіше, Запоріжжя для нього було справжнім домом.

Своє дитинство Влад провів у Запорізькій гімназії №107. Математика давалася йому краще за вірші, але він з теплотою згадував класного керівника — вчительку української мови. Його улюбленими спогадами з дитинства було катання на велосипеді та мотокрос, яким захоплювався його вітчим. Одного разу Влад розповідав, як йшов додому з велосипедом у руках через усе місто, бо хтось пробив колесо — це стало веселим епізодом, який він згадував із посмішкою.

У підліткові роки Влад мріяв про сім’ю та гідну роботу. Навчався у Національному університеті «Запорізька політехніка» за спеціальністю журналістика — сказав, що добре володіє мовою завдяки шкільній наставниці. Остання книга, яку він читав, — «Інтернат» Сергія Жадана, але так і не встиг дочитати її — вона була передана його побратиму.

Владислав присвятив своє життя армії. Його шлях пролягав від стрільця та сапера до авіаційного механіка-сапера у складі Національної гвардії України, військова частина 3033. Він служив у роті ударних безпілотних авіаційних комплексів спеціального призначення. Отримав статус учасника бойових дій у жовтні 2021 року та відзнаку «Гідність, довіра, повага». Його поважали за чесність, вірність і щиру турботу про побратимів. Його авторитет будувався на відповідальності й людяності.

Влад народився і виріс у сім’ї військових. Його дідусь, дядько та мама були людьми честі, які присвятили своє життя таслужінню Україні. Саме в цій атмосфері відповідальності та сили формувався його характер. Тому питання,чому він у свої ранні роки пішов служити не виникають,він би не міг інакше,хоч і вік його дозволяв жити цивільним шляхом.Для мами Влад був не просто сином — він був її другом, братом по духу, найближчою людиною. Вони мали особливий, глибокий зв’язок, який не вміщався в жодні звичні слова. Втрата Влада стала для неї не лише втратою дитини, а болем, що торкнувся усіх частинок її серця. Материнське серце втратило частину себе.Влад мав світлу душу. Він любив життя у всіх його проявах: смажив шашлик, захоплювався футболом і хокеєм, із задоволенням катався на велосипеді з батьками та сестрою Ніколь . З дідусем вони часто їздили на дачу — це були особливі моменти, сповнені тиші, жартів і чоловічої дружби. Влад завжди знаходив час допомогти — рідним, друзям, та й просто вуличним тваринам. Він був тим, хто завжди поруч, коли важко, і першим, хто готовий підставити своє плече.

Під час служби Влад завжди залишався промінчиком світла. Він вірив у Перемогу та у мирне життя після війни. Його головною мотивацією була родина, майбутнє, яке ми планували. Ми мріяли відкрити ресторан чи барбершоп у прифронтовому Запоріжжі. На жаль, не встигли.

Наші стосунки (від Інни)

Ми познайомилися 1 квітня 2023 року. День, який зазвичай асоціюється з жартами, для мене став початком найщирішого, найглибшого кохання в житті. Вже 6 квітня Влад сказав мені: “Ти будеш моєю на все життя.” І так і сталося. Він дотримав слова.

Ці два роки були найсвітлішими, хоч і серед темряви війни. Ми жили між тривогами, поїздками на фронт, короткими зустрічами і нескінченними повідомленнями. Але в кожному погляді, кожному слові — було кохання. Влад знав, заради чого бореться. І кожного разу, коли я писала йому, що дуже сумую, він відповідав: “Треба терпіти, скоро все закінчиться.” Він хотів миру — не лише для країни, а й для мене, щоб я жила щасливо.

Останній раз ми бачилися 18 лютого. Він їхав на Донеччину, і перед тим зварив “останній справжній чоловічий борщ”, як сам казав. Він завжди сміявся, що борщ має бути густим, бо чоловік має їсти, а не воду червону пити. Це був Влад — простий, дотепний, турботливий до кожної дрібниці.

Востаннє ми спілкувалися 21 лютого о першій ночі. У тому повідомленні було написано: “Кохаю” — останній раз. А вже вранці, коли я прокинулася, мама подзвонила й сказала те, що розірвало моє серце назавжди: “Влада більше немає.”

Він пішов раптово — так само, як з’явився. І залишив у мені цілий всесвіт з болю, любові, тепла, спогадів. Влад робив усе, щоб я була щасливою. Тепер я мушу жити так, щоб не зрадити те, що він у мені залишив.

Я кохаю його кожною частинкою своєї душі. І ця любов — світло, яке не згасає. Воно світить за нас обох.

Символом його відваги стала не лише форма чи нагороди. Символом став він сам — зі своєю м’якою, щасливою посмішкою, яка розтоплювала навіть найважчі моменти. Його кумедні слова — «кєня», «жостік», «братікс», «мамікс» — змушували усміхатись навіть тоді, коли здавалося, що нема сил. І в той момент у кожного з’являлася віра: все буде добре.

Влад залишив по собі не лише спогади про службу. Він залишив пам’ять — теплу, справжню, живу.

На Донеччині, коли він прибув у зону виконання бойових завдань, у покинутому будинку хлопці знайшли собаку. Влад одразу її полюбив, дбав про неї, як про щось дуже рідне. І майже в кожній розмові показував її Інні — без «участі» цієї собачки не минала жодна розмова, пригадує кохана Владислава.

Вони мріяли, що після перемоги обов’язково заведуть собаку. Але, на жаль, не встигли. Саме тому Інна без вагань попросила побратимів передати собаку їй. Тому вірна подруга Джесі приїхала до Запоріжжя, де мала змогу попрощатися зі своїм другом, а згодом — на Рівненщину.

«Я відчуваю, що коли Джесі хоче гратися, просить уваги або просто тихо лежить поруч — це ніби Влад спілкується зі мною через неї. Це неймовірно складні моменти, але я тішуся, що вона зі мною», — каже Інна.

Ми, живі, маємо нести цю пам’ять далі.

За Владислава.

За всіх таких, як він.

Пам’ятаємо. Любимо. Несемо далі.