Яким я пам’ятаю Ростислава? Пам’ятаю його жвавим, кмітливим, із щирою, широкою усмішкою, а головне – надійним. Я завжди намагалася спілкуватися з учнями, як із дорослими, і це спрацьовувало. У пам’яті спливають численні епізоди зі шкільного життя. Ми з вами любили всі пори року. Пригадую, як навесні ходили чистити лугові кринички, рятували березову галявину від браконьєрів. На виховну годину «Живильна водиця мого села» Ростик приніс ілюстрацію, на якій красувалися кринички вздовж лугової дороги. Він вирахував і доводив, що через кожні двадцять метрів там потрібно викопати джерела. Зібралася група небайдужих хлопців (пригадую, що з нами були Діма Горбань, Ігор Навроцький), і разом ми викопали та облаштували одну з криничок за Митровою поляною, де був сильний струмковий потік води. А влітку ми ходили на так званий «пікнік»… Пригадайте ці фотографії. На них немає Ростика, бо він нас фотографував. На жаль, спогади – зі сльозами на очах... Ніколи, ніколи не загоїться в серці болюча рана втрати. Я знаю, що будуть у нас ще весни… Країна від зла воскресне. Та не обійняти нам вірного друга... Він небо миру тримає над нами. Герой вічно житиме в наших серцях!