Пригадую наші останні зустрічі із Сірком узимку перед війною. Він приїжджав до Києва у справах, і я з радістю показувала йому місто. Ми довго розмовляли, ділилися планами на майбутнє, насолоджувалися смаколиками й гарячим какао. Сірко був сповнений рішучості — нова робота, переїзд, безліч амбітних задумів і справ. Я щиро раділа за нього й вірила, що все вдасться. Ми домовилися побачитися знову за місяць — я обіцяла відкрити для нього нові місця в Києві. Але війна… Я навіть не сумнівалася, що Сірко одним із перших стане на захист України. Він не з тих, хто залишився б осторонь. Я пам’ятаю наші переписки, у яких він писав з непохитною впевненістю: перемога буде за нами. Він робив для цього все, що було в його силах. У моїй пам’яті він назавжди залишиться щирим, енергійним, життєрадісним, хоробрим… Найдорожчим двоюрідним братиком.