Не хочеться вірити, що більше не бачитиму твоїх синіх очей, гарної усмішки Вовіку, для побратимів Степаша. Пам'ятаю тебе з перших хвилин народження, де під дверима акушерського відділення твоєї появи чекав тато Микола. Першою взяла на руки, підносила годувати до мами Марії. Ти підростав, появилася сестричка Анічка, у школі старанний учень, далі навчання у виші, зустріч з коханою Ольгою, робота слідчим, народження першого синочка Олежика. Пам'ятаю останню нашу телефонну розмову. Вовіку, ти тоді був у бригаді, але знайшов декілька хвилин і допоміг скерувати до своїх колег. Ти вмів вислухати і порадити. У наше життя увірвалася клята війна, не роздумуючи ти став на захист України і сказав, хто як не я. Ця війна забрала тебе у батьків, сестрички, рідних, друзів. З небес дивишся як росте другий синочок Ян і робить перші кроки. Низько схиляю голову перед тобою. Вовіку, я тебе нііколи не забуду, ти назавжди залишися у моєму серці. Твоя хресна.