Василь Ігорович Курніцький

м. Копичинці, Тернопільська область

Мама - Курніцька Ольга, Батько - Курніцький Ігор. Батьки виховували 2 синів, старшого Василька та молодшого Андрійка.

29 вересня 1976 року народився маленький Василько — перший син у батьків, перший онук у родині. Хто б тоді міг подумати, що цей хлопчик із золотими кучерями згодом стане відважним воїном, який без сумніву стане на захист рідного дому та всіх, хто його щиро любив.

Юнацькі роки Василя минали весело й насичено. У нього було багато друзів: спочатку — безтурботні дитячі ігри, а згодом — гучні місцеві дискотеки. У класі Василя поважали, адже він завжди стояв за справедливість. Якщо когось ображали, він неодмінно заступався за слабших.

Саме в цей період у Василя зародилася любов до книжок. Йому особливо подобалися детективи — як згадувала його бабця Марійка, «відірвати його від хорошої книги було неймовірно складно».

Студентські роки проходили активно та гучно, саме в цей час пройшов строкову службу в армії. А також познайомився з коханою майбутньою дружиною Оксанкою. Не зважаючи на зовнішні пекрешкоди, які стояли на шляху молодої пари - кохання перемогло все. А згодом весілля, вінчання і утворення молодої сім'ї.

В 2003 році у Василя народилася перша донечка, хоча чекали Максимчика, довелось назвати - Настею) А згодом у 2006 ще одна донечка Христинка. Доньок Василь виховувавам суворо, але з неймовірною любов'ю. Для них тато був, як супер-герой, якому під силу все.

Спочатку Василь працював у фірмі, що займалася виробництвом меблевої продукції. Згодом орендував власний цех і почав виготовляти меблі самостійно. До роботи він завжди ставився уважно й сумлінно, вкладаючи душу в кожен виріб. Люди й досі з захватом говорять про те, як гарно їм служать шафи та кухні, які зроблені Василем понад десять років тому. У 2014 році, після вторгнення росії, він став на захист України й тимчасово припинив роботу цеху. Згодом Василь повернувся додому й загорівся мрією придбати власний цех. Однак коштів бракувало, тож, аби забезпечити виробництво найкращим обладнанням, він опанував нову для себе професію — водія-дальнобійника. Василь поїхав за кордон, щоб заробити гроші, яких не вистачало для здійснення задуму. Саме там його й застало повномасштабне вторгнення.

Орієнтовно 16 лютого 2014 року Василь виїхав до Києва, "на влада посміла підняти руку на людей". Донькам сказав, що їде в Карпати на кілька днів по роботі, дружині, що неможе інакше. 18 - 20 липня він застав на майдані із вірними друзями, відстоюючи майбутнє країни. Невдовзі після повернення отримав повістку та відправився на службу в АТО. Донькам вигадав нову історію, сказав, що їде на курорт лікувати спину, не хотів, щоб хвилювались. Дружині зізнався "їду бо не можу інакше".

Службу проходив на важких Донецьких напрямках. Під час АТО отримав позивний "Тато", за своє уже добре вкоріненне поєднання 3 рис "стрость, справедливійсь і любов"

Початок повномасштабного вторгнення Василь застав за кордоном. Однак, коли дізнався про напад Росії, одразу зійшов із рейсу та вже першого березня 2022 року був в Україні. Один день побув із сім’єю, дав свої настанови та вирушив до військкомату. На запитання: «Хто готовий одразу в бій?» — відповів ствердно. Так він потрапив до лав Збройних сил у складі 35-ї бригади, 88-го батальйону морської піхоти. Був командиром гранатометного відділення, брав участь у складних боях та завжди піклувався про бійців свого відділення. Ніс службу вірно, стратегічно прораховував усі нюанси, які могли виникнути під час операцій. Він ніколи не гнався за нагородами чи славою, але зробив великий внесок у захист нашої держави.