– Проєкт «НАШІ» (далі П.Н.) про відкидання навʼязаної суспільством думки. На той час на Донеччині важко було довіритися волонтерам, бо як всі казали: «Там лише сепари, вони здають позиції та приносять отруєну їжу». Коли ми вперше прийшли до бригади Артема, він жодного разу не виявив ніякої підозри і з радістю куштував смаколики, а коли подруга зазначила: «Не переживайте, ми не сепаратисти, ми можемо скуштувати першими», Артем посміхнувся та відповів: «Тільки після нас…» – П.Н. про довіру та єднання. Артем особисто довірив все, що на той період було в нього. Його бригада не мала права залишати своє місце перебування, навіть щоб зняти гроші чи купити якісь речі тощо. Він довірив свій телефон, щоб поміняти чохол, свою банківську картку і форму, як і вся його бригада вже після нього. І коли я запитала: «Артеме, а Ви не боїтеся…» Він перебив і додав: «Ні, це не обговорюється, і це не тому, що на картці мало грошей. Це тому, що я вірю вам. Ви рятуєте нас, ми захищаємо Вас.» Тоді я ще не розуміла, як це ми рятуємо їх, а зараз розумію… – П.Н. про безмежну повагу та соромʼязливість. Те, як Артем відносився до нас словами не передати, він до останнього спілкувався з нами на «Ви», він ніколи не перетинав межу і, якщо питав щось про особисте, 150 разів вибачався. Одного разу він запитав у мене з подругою, чи любимо ми Україну. І ми в один голос майже заорали на всю позицію, що звісно так! У свою чергу ми поставили те саме запитання, а він сказав: «Знаєте, ніколи навіть не замислювався: я тут, бо це мій обовʼязок!» Тоді ми розказали йому, як ховали маленькі українські прапори у шухляду в Донецьку, коли в наш підʼїзд влетіли сепаратисти зі зброєю в пошуках «укропського» снайпера. Тоді його очі на мить завмерли в одній точці і він впевнено промовив: «Так, я точно люблю Україну!» Він завжди соромився дзвонити і просити щось для хлопців та для себе. Але у нас виникла традиція – дзвінок щосереди і список речей. Через місяць він дзвонив частіше, бо вся бригада не могла дочекатися вихідних, коли ми приїздили. На питання, чому він з такою обережністю ставить запитання, Артем відповів: «Як? Вам болить і це може бути неприємно. Ми ще повністю не розуміємо, що ви втратили і як ви це переживаєте»… – П.Н. про подяку. Артем ніколи не сприймав нас «Ви нам зобовʼ;язані, через Вас це все почалося», ніколи! Він завжди дякував за кожен візит, за кожен дзвінок, за кожен смаколик, «як у моєї мами» – казав він. Навіть коли пройшли роки… Він одного разу написав: «Ви не розумієте, що Ви для нас робили, це ніколи ні з чим не порівняти, це вічно»… – П.Н. про любов. З кожним днем ми все більше і більше бачили як він закохується у наші краєвиди. «У Вас такі вітри, не схожі на ті, що вдома; така краса і небо, наче намальоване, а ще ці терикони як вулкани, – люблю з Льохою увечері теревенити тут...» Ось така любов до України, до Донеччини. І ми відчували, що він та його побратими нас люблять. Я памʼятаю, як вперше він подивився на нас як пташеня і тихо промовив: «Дівчата, а можна я Вас обійму?» З тих пір обіймів було дуже багато… Це і є справжня любов: коли не знаєш, який його улюблений колір, яку музику він слухає, що робить у вільний час, але любиш до нестями, бо в нього серце виривається з грудей, бо це наш Артемій, бо він особливий і просто СВІЙ, просто НАШ. – П.Н. про захист та мужність. Колись Артем сказав: «Та, я ж не Льоха, то він у нас красунчик!» І тут почалося, даремно він це сказав: на нього накинулися три подруги, які почали пояснювати йому, що таке справжня краса. Артем був слухняний хлопчик і слухав дуже уважно. Раптово почулися постріли та щось схоже на глухі вибухи, і він однією рукою відштовхнув мене та Катерину за себе, скинув зброю з плеча і сказав: «Ви продовжуйте, я уважно слухаю!» Оце і є справжня краса та мужність! – П.Н. про вічність та мистецтво. Коли Артем дізнався про те, що я малюю і прочитав деякі вірші, він сказав, що було б дивовижно, якщо б я зробила виставку військовим, де був би і його портрет, і він приїхав би до Полтави. Отже, це його проєкт, це його ідея і саме завдяки цьому, всі ці хлопці будуть вічними!!! – П.Н про щастя. Єдиний раз, коли Артем звернувся до мене на «ти». «Я знаю, що загину поруч з твоїм домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях і я щасливий. Це так дивно, але найщасливіші моменти в моєму житті були саме в Костянтинівці, особливо вихідні, коли ви, волонтери, приходили до нас і ваші справжні обійми та надія в очах, я вперше відчув, що таке безумовна любов!» – П.Н. про небайдужість. Якщо ти не кохана людина, не дружина, не член родини, не близький, це не означає, що тобі все одно…