Коли ми приїздили до 25-ки, Артем завжди контролював, щоб їжа дісталася усім хлопцям і тільки після цього сам їм. Важко було складати список потреб, бо Артему завжди було незручно. Він був відповідальним за багато речей. Завжди був вдячний і не вагаючись довіряв нам! Не дивлячись на службу і те, що завжди треба було бути пильним, Тьомич ніколи не забував піклуватися про нас та цікавитися, як проходив наш тиждень. Ніколи не зустрічала такої небайдужої людини💔💔
Місце народження
Артем народився у місті Запоріжжя Запорізьської області, у сім’ї вчительки молодших класів та будівельника.
Наразі це місто та область знаходяться під щильним вогнем окупантів...


Батьки
Батько Тимченко Юрій Якович, мати Тимченко Надія Вікторівна, старший брат Тимченко Денис Юрійович, племінники, двоюрідні сестри та тітка...


Дитинство
Народився Артем у м. Запоріжжя, у сім’ї вчительки молодших класів та будівельника. Як розповідає мати Героя Надія, їхня родина була цілком звичайною. Артем і старший на три роки брат Денис росли в любові та достатку, захоплювалися туризмом, разом із сім’єю багато подорожували. «Часто згадую дитячі роки синочка. У півтора місяця в нього виявили хворобу кишківника, і ми ледь не втратили дитину, – розповідає мати воїна Надія Тимченко. – Потім було ще кілька випадків, коли смерть підходила до нього дуже близько. Проте, мабуть, місія сина на землі ще не була виконана. Він наче з дитинства готувався до боротьби.
Улітку ми завжди їздили на море. Крім того, разом зі шкільною вчителькою, хлопці ходили в походи. Обходили всю Хортицю. Вона їх вчила правилам виживання в екстремальних умовах. Згадую один випадок з таких походів. Артем і Денис поїхали з гуртком в Крим. Артем тоді навчався в третьому класі, але він вперто ніс рюкзак, який був по величині, таким же як і він. Попри спеку і вагу, він справився і дійшов до моря, а в таку спекотну погоду треба було пройти чималу відстань…»
Артем шукав свій шлях змалечку. У дитинстві він певний час відвідував клуб фігурного катання, пробував себе в різних заняттях, пізнавав світ і поступово відкривав власні здібності. Тоді ще ніхто не знав, наскільки важливими в його дорослому житті стануть витримка, спостережливість і вміння діяти в непередбачуваних обставинах.
Одного разу навички, які хлопці здобули завдяки дитячому захопленню, буквально врятували життя Артемові та його братові Денису. Щоправда, батьки дізналися про цю пригоду лише через багато років.
«Як і всі діти в ті часи, Артем з Денисом були іноді неслухняні. Хлопці пішли взимку на річку і там провалилися під кригу. Але змогли вибратися, розпалили багаття і сушили одяг, щоб ми, батьки, про це не дізналися. Ось так, дитяче захоплення дійсно знадобилося у реальному житті», – згадує Надія Тимченко.
Те, що колись здавалося звичайною дитячою пригодою, згодом набуло зовсім іншого значення. Уміння орієнтуватися на місцевості, не розгублюватися й знаходити вихід зі складних ситуацій стало в пригоді Артемові й під час військової служби. Там він мав чимало друзів, людей, із якими ділив будні, випробування та небезпеки. На жаль, двоє його найближчих друзів – Сергій Соніч і Станіслав Гринь – також загинули.
Артем навчався в Запорізькій спеціалізованій школі № 72, в одному з українських класів, які тоді лише починали з’являтися серед шкіл із переважно російськомовним навчанням. Школу він закінчив із оцінками «4» і «5» – за сучасною дванадцятибальною системою це відповідає 9–12 балам.
Від шкільних років Артем вирізнявся самостійністю та твердим характером. Він завжди мав власну думку й умів гідно, аргументовано її відстоювати. Не боявся мислити по-своєму, ставити запитання та обстоювати те, у що вірив.
Можливо, саме в цих дитячих рисах уже проступав характер майбутнього Захисника: наполегливого, рішучого, здатного не розгубитися перед труднощами й відповідати за власні рішення. Шлях Артема до військової служби починався задовго до того, як він одягнув однострій. Він формувався з дитячих пригод, перших захоплень, шкільних переконань і внутрішньої потреби залишатися вірним собі.


Юнацтво
Після закінчення школи Артем намагався знайти себе в будівельній справі. Та з часом зрозумів: його справжнє покликання – не просто працювати, а служити Україні, захищати її та бути там, де він найбільше потрібен своїй державі.
Кар’єра
За порадою хрещеного батька Артем розпочав службу в Поліції охорони. Саме тоді він остаточно усвідомив, що його життєвий шлях – шлях Захисника. Це було більше, ніж професійний вибір. Це було внутрішнє рішення, яке згодом стало невіддільною частиною його самого.
Навіть після завершення контракту й закінчення періоду служби в часи АТО Артем не залишив думки про майбутнє поза Україною. На кілька місяців він вирушив до Польщі, де працював на будівельному проєкті. Та, попри можливість спробувати себе в іншій справі й побути далеко від війни, він повернувся додому та продовжив військову службу. Бо його місце було тут – в Україні, серед побратимів, заради справи, яку він вважав своєю.
Тьома дуже любив бути за кермом. Йому подобалися дорога, подорожі, природа – можливість вирушити назустріч новим краєвидам, відчути свободу руху й побути серед краси рідної землі. Але за всієї любові до цих простих життєвих радощів його справжнім захопленням залишалася військова служба.
Він міг будувати, подорожувати, відкривати для себе нові місця, але знову й знову обирав службу Україні. Адже для Артема це було не просто роботою чи обов’язком. Це був його шлях, його покликання і спосіб бути вірним собі.
АТО
Почались події встановлення незалежності та демократії в Україні.
Уся родина Артема була у вирі цих подій. Як могли, вони підтримували незалежність України. У 2014 році Артем добровільно йде до військкомату разом з татом. Надія додає: «Чоловіка не взяли служити, бо він не підходив їм по віку. А Артем разом з іншими хлопцями теж пішли до військкомату, проте Артему теж відмовили, бо він не служив в армії і мав плоскостопість. Примітно, що тоді взяли всіх, крім Артема. Думала, що все незабаром скінчиться. Коли ввечері він повернувся додому, то розповів, що їх було 18 і його одного не взяли. Я вважаю, що це просто відтермінувало неминуче і вберегло його, дало йому ще кілька років життя. Адже всі ми пам’ятаємо страшні події того року – Іловайський котел, Дебальцево, Донецький аеропорт…»
Але бажання боротися за незалежність своєї країни не дозволило Артему зупинитись. І вже у 2015 році Артем знову йде до військкомату, проходить підготовку і потрапляє до лав славетної бригади ДШВ 25.
«Артем цілеспрямовано йшов до того, щоб служити на захисті України. Був патріотом і ми його у цьому всіляко підтримували. Ще коли була Помаранчева революція, ми всі разом виходили на мітинги в Запоріжжі, розвішували помаранчеві стрічки по місту. Артем зростав у свідомому та патріотичному оточенні. При тому, що багато людей не розділяли, і може й зараз не розділяють всі ці патріотичні настрої. Навіть серед друзів Артема теж було багато таких, що не підтримували його бажання воювати за Україну. Було багато суперечок з ними, хоча на сьогоднішній момент всі вони загинули, захищаючи Україну.
Артем пдписав контракт з 25-ю бригадою ДШВ, тепер Січеславською. Дістав позивний «Тім». Був навідником-оператором, заступником командира бойової машини, – каже Надія Тимченко. – Тут здійснилася давня мрія сина – стрибнути з парашутом. Артем дуже мало розповідав про службу. Часто казав, що «все буде 4.5.0, тримаємо стрій» (4.5.0 – повідомлення у військових, що ситуація в зоні відповідальності стабільна).» – продовжує мати воїна Надія Тимченко
Артем проходив військову службу на Широколанівському полігоні, відомому серед військових як «Ширлан». Це місце інтенсивної бойової підготовки, тактичних навчань із бойовими стрільбами, злагодження підрозділів та відпрацювання взаємодії різних родів військ. Тут військовослужбовці вдосконалюють професійні навички, навчаються діяти злагоджено в найскладніших умовах і готуються до виконання бойових завдань.
Своє військове життя Артем пов’язав із 25-ю окремою повітрянодесантною бригадою (25 ОПДБр), у лавах якої служив як до повномасштабного вторгнення, так і після його початку. Обіймав посаду заступника командира бойової машини – навідника-оператора. За цими словами стояли відповідальність за побратимів, точність дій, витримка та готовність виконувати поставлені завдання навіть у найважчих обставинах.
Артем сумлінно виконував бойові завдання, виявляв професіоналізм і відданість військовій справі, здобув повагу командирів і побратимів. Його наполегливість, підготовка та бойовий характер принесли йому й вагоме особисте досягнення: у 2019 році Артем став переможцем змагань серед бригад Десантно-штурмових військ.
Це була не просто перемога у військових змаганнях. За нею стояли дисципліна, наполеглива праця, постійне вдосконалення та прагнення бути найкращим у своїй справі. Як десантник, Артем добре розумів ціну злагодженості, довіри й відповідальності, адже у війську особисті вміння набувають справжнього значення тоді, коли стають частиною спільної сили.
Його служба була частиною значно більшої історії – історії українського воїна, який обрав шлях захисника. Шлях, на якому мужність вимірюється не гучними словами, а вчинками, відданість – щоденною працею, а братерство – готовністю бути поруч із тими, хто покладається на тебе.
Артем був десантником, побратимом і воїном, який сумлінно виконував свою справу. І пам’ять про його службу – це пам’ять про відповідальність, професіоналізм та вірність людям, із якими він стояв пліч-о-пліч.
Повномасштабне вторгнення
За декілька днів до повномасштабного вторгнення, 11 лютого 2022 року, Артем був удома. Це якраз був його день народження, як виявилося, останній.
«Він правдами-неправдами, отримав відпустку і приїхав додому, і ми відзначили його день народження. Це була остання наша зустріч. А вже 24 лютого, коли розпочалося вторгнення, він був на позиції в Донецькій області». Будучи небагатомовним щодо служби, Артем навіть відмовився дати номер командира, на випадок якихось непередбачуваних ситуацій. Звичайно, бойові дії під час АТО носили локальний характер. А вже коли розпочалася широкомасштабна – все було зовсім по-іншому».
На початку квітня 2022 року Артем втратив своїх найкращих друзів — Стаса й Сергія. Ця трагедія глибоко вразила його. «Тім» дуже переживав, важко проживав утрату, хоча й намагався не показувати свого болю іншим. Він звик тримати переживання в собі, залишаючись опорою для тих, хто був поруч.
У середині квітня під час виконання бойового завдання у Волновасі Артем разом із побратимами потрапив у часткове оточення. Частині бійців вдалося вийти, однак Артем та інші воїни залишилися в небезпечній ситуації через проблеми зі зв’язком. Попри складні обставини, «Тім» зміг вивести своїх побратимів, допомігши їм урятуватися.
За цей вчинок Президент України підписав указ про нагородження Артема Тимченка орденом «За мужність» III ступеня.
Артем зателефонував батькам і зізнався, що не очікував такого визнання. Він не вважав себе героєм за те, що зробив, адже на війні найважливішим було зовсім інше — зберегти життя своє та побратимів.
За кілька днів мама, Надія, зателефонувала синові й запитала, чи вже «нагорода знайшла свого героя». Артем пояснив, що такі справи не вирішуються швидко, а потім додав, що зараз не до нагород — головне, аби вдалося залишитися живим.
Це була їхня остання розмова. Останній дзвінок синові. Останні слова Артема, які назавжди залишилися в маминій пам’яті.
Надія згадує, що навіть у найстрашніших думках вони не могли уявити, що син опиниться в ситуації, коли з ним може статися щось непоправне. Здавалося неможливим, що той, хто стільки разів допомагав іншим, виводив побратимів із небезпеки й сам ішов назустріч випробуванням, може не повернутися додому:
«І він, мабуть, також в це не вірив. Хоча їх били з усіх можливих видів зброї. Тоді, в Авдіївці, їх просто розстрілювали, а відповідати ворогу не завжди було чим».
Буквально за кілька днів, 17 квітня 2022 року, Артем загинув під Авдіївкою, виконуючи бойове завдання. Щоправда, батьки про це дізналися не відразу.
«Після 17 квітня його телефон був не на зв’язку. Я не хотіла вірити в найгірше. Кожного дня писала йому повідомлення. Артем попереджав, що може так трапитися, що з ним не буде зв’язку. Ми чекали тиждень, до Великодня. Далі я почала розшукувати його через інтернет, зв’язку з частиною не було. Денис, який на той момент вже служив у Територіальному центрі комплектування, дізнався про те, що імені Артема не було в списку загиблих. Не було ніякої інформації взагалі. З військкомату нам нічого не повідомили. Хоча вони мали цю інформацію вже на наступний день. 17 квітня він загинув, а вже 18 квітня в обласний військкомат надіслали інформацію. А ми до 25 квітня нічого не знали…»
Надія не припиняла шукати сина. Вона хапалася за кожну можливість, намагалася знайти бодай якусь звістку, бодай найменшу зачіпку, яка допомогла б дізнатися, що сталося з її Артемом. Пошуки в інтернеті зрештою вивели її на хлопців, які перебували на бойових позиціях. Вони пообіцяли спробувати щось з’ясувати.
Надія чекала. Чекала на відповідь, на будь-яку звістку, на надію, за яку могла вхопитися материнська душа. Та згодом саме ці хлопці принесли їй найстрашнішу правду: Артем загинув ще 17 квітня 2022 року.
Донбас, який став для Артема другою родиною
Під час антитерористичної операції Артем проходив службу на Донбасі. Саме там, серед бойових буднів, випробувань і щоденної боротьби за свободу української землі, у його житті з’явилися люди, які згодом стали для нього значно більшими, ніж просто знайомі. Вони стали його донбасівською родиною – людьми, з якими його об’єднували спільні цінності, взаємна довіра, вдячність і любов до України.
Серед них були волонтери з Костянтинівки – Оксана, Катерина, Ірина та Олександр, які приїздили з допомогою до місця базування військових в Олександро-Шультиному. Свою підтримку бригаді Артема надавала й родина Єльцових із Русиного Яру. Їхні історії тісно переплелися з долями українських захисників, а волонтерська допомога стала живим свідченням того, як міцно можуть єднатися військові й цивільні, коли їх об’єднує спільна мета.
Особливе місце в цій історії посідає син родини Єльцових. Ще зовсім маленьким хлопчиком він опинився серед військових, які перебували в оточенні, і серед них був Артем. Тоді він ще не міг знати, яким шляхом поведе його життя. Минуть роки, хлопчик подорослішає, і вже під час повномасштабної війни сам стане на захист України. На жаль, він також загине. Так долі двох поколінь українських воїнів виявляться пов’язаними однією боротьбою, однією землею та однією ціною свободи.
Галина Єльцова згадує Артема як людину, яка завжди дбала про всіх навколо. Він був для побратимів і друзів наче мама: стежив, чи все гаразд, допомагав, контролював найменші дрібниці, намагався передбачити можливі труднощі. У його турботі було щось більше за звичайне почуття відповідальності. Він умів брати на себе клопоти інших, бо щиро переживав за людей, які були поруч.
Артем особливо цінував тих, хто жив з українським серцем, хто не зрікся своїх переконань і разом із ним боровся за свободу Донбасу. Для нього це були не просто місцеві волонтери чи люди, які допомагали військовим. Це були ті, кому він довіряв, кого поважав і кого по-справжньому любив. Він називав своїх нових донбасівських друзів другою родиною.
І в цьому було щось дуже характерне для Артема: він умів знаходити рідних людей далеко від дому. Умів бачити не регіон, не походження й не обставини, а насамперед людину, її вчинки та її серце. Саме тому Донбас для нього був не чужою територією, де доводилося виконувати бойові завдання, а землею, за яку боролися люди, що стали йому близькими.
Оксана Шабас, яка протягом семи років спілкувалася з Артемом, із вдячністю згадує його ставлення до неї та її подруги:
«Вільний Донбас – це вільна Україна. Так тоді казав Артем. І він завжди був вдячний за все. Усі сім років нашого спілкування я та моя подруга завжди відчували себе захищеними, бо Тім знав, як нас підтримати. Йому було не все одно! Саме тому він так високо оцінив моє мистецтво та мою поезію».
У цих словах – не просто спогад про військового, який допомагав волонтерам. У них – пам’ять про людину, поруч із якою відчувалася захищеність, про чоловіка, який не залишався осторонь чужих проблем, і про друга, для якого вдячність та вірність людям були не красивими словами, а частиною його характеру.
Можливо, саме завдяки таким зустрічам Артем ще глибше усвідомив, наскільки важливо розповідати про людей, які стоять за спільною боротьбою. Про військових, які захищають країну зі зброєю в руках, і про цивільних, які підтримують їх усім, чим можуть. Про тих, кого об’єднує не місце народження, а любов до рідної землі та готовність боротися за її майбутнє.
Мрія, яка пережила свого натхненника
Одного дня Артем побачив портрети перших військових, створені Оксаною, – захисників, які загинули під час оборони Донецького аеропорту. Ці роботи справили на нього глибоке враження. Він побачив у мистецтві Оксани можливість зберігати пам’ять про воїнів, повертати їхні обличчя людям і розповідати історії, які не повинні загубитися серед подій війни.
Саме тоді він висловив ідею створити проєкт-виставку, присвячену українським Героям. Проте його задум був значно ширшим, ніж ушанування пам’яті полеглих. Артем наголошував: виставка має розповідати не лише про тих, хто загинув, а й про тих, хто продовжує боронити Україну.
«Герої з усіх куточків країни – це і буде єднання нашої землі!» – так казав Артем.
У цій думці відображалося його бачення України – єдиної у своїй боротьбі, незалежно від регіонів, життєвих шляхів і людських доль. Він хотів, щоб поруч були представлені різні захисники, щоб їхні історії зустрічалися в одному просторі й нагадували кожному відвідувачеві: усіх їх об’єднує одна країна, одне прагнення свободи та одна відповідальність за її майбутнє.
Артем мріяв побачити цей проєкт на власні очі. Мріяв про свій портрет і про день, коли приїде на виставку до Полтави, міста, куди Оксана переїхала ще у 2015 році. Він хотів стати частиною того задуму, який допоміг народитися, побачити результат і розділити цю мить із людиною, у чиє мистецтво так сильно вірив.
Але доля розпорядилася інакше.
Артем не встиг приїхати на виставку. Не побачив, як його ідея набуватиме форми, як портрети збиратимуть навколо себе людей і як історії захисників виходитимуть далеко за межі родинних спогадів. Не зміг особисто побачити й власний портрет у проєкті, про який колись мріяв.
Та його задум не зник разом із ним.
Після загибелі Артема Оксана виконала свою обіцянку. Вона створила артпроєкт і присвятила його саме йому – людині, яка побачила в її творчості особливу силу, повірила в її мистецтво й допомогла сформулювати мету, що згодом стала справою її життя.
Так особиста мрія одного воїна перетворилася на велику історію пам’яті. Ідея, народжена серед війни, почала об’єднувати портрети, родини, побратимів, волонтерів і людей із різних куточків України. Кожна нова історія доповнювала задум Артема, відкриваючи дедалі більше облич і доль.
Артпроєкт «НАШІ» став продовженням його віри в єдність, у силу мистецтва та в необхідність пам’ятати кожного, хто став на захист України.
І сьогодні, коли поруч на виставках постають портрети полеглих воїнів і тих, хто продовжує боротьбу, мрія Артема продовжує здійснюватися. У кожному збереженому імені, у кожній розказаній історії, у кожному погляді, який зустрічається з поглядом відвідувача.
Можливо, саме так і залишаються з нами люди, яких більше не можна обійняти: через справи, що продовжують жити; через слова, які ми передаємо далі; через любов, яка знаходить нові способи бути присутньою.
Артем мріяв про виставку, яка об’єднає Героїв з усієї України. Сьогодні ця мрія живе в «НАШИХ». І кожен портрет у проєкті це ще одне підтвердження того, що його ідея не була марною, його віра не згасла, а його ім’я продовжує об’єднувати людей.
ВШАНУВАННЯ
Артема поховали у Запоріжжі з усіма військовими почестями на Кушугумському цвинтарі. Також портрет та історія Артема розміщені в електронній книзі пам’яті на Алеї Слави біля Запорізької міськради. Ім’я воїна увіковічене в парку біля Дніпра – там створена пам’ятна інсталяція, присвячена полеглим воїнам, а на деревах дзвіночки з іменами загиблих Героїв. Також пам'яті Артема присвячений артпроєкт вшанування ГЕРОЇВ "Наші", де Артем ще при житті виступав його ідейним натхненником. Батьки воїна приїжджали у Полтаву на презентацію артпроєкту вшанування Героїв 26 січня 2025 року. Встановили пам’ятник на могилі, на якому портрет Артема намальований Оксаною Шабас. 12.12.2025 року з'явився портрет героя і на Алеї Пам’яті в Запоріжжі (меморіальний простір у Парку Бойової Слави). Історія захисника розміщена на всеукраїнському порталі Героїв – Платформа Пам'яті МЕМОРІАЛ (memorial.ua/obituaries/militaries/tymchenko-artem-11838), на їхній офійційній сторінці у фейсбуці та в інстаграмі та на сайті вшанування InheartMemorial (appinheartmemorial.ua), ВІРТУАЛЬНІЙ АЛЕЇ ПАМ'ЯТІ , LongLiveUkraine та ЗАВДЯКИ
Оксана Шабас родом з Костянтинівки ( Донецька обл., Україна), яка вже понад 10 років живе у Полтаві, створила артпроєкт вшанування Героїв, що зі щитом, що на щиті, що вже демобілізовані. Цей проєкт вона присвятила своєму другу Артему Тимченку, який має символічну назву «Наші пам’яті Артема Тимченка». На створення проєкту мисткиню надихнув саме Артем, з яким вона познайомилася під час волонтерських поїздок на схід.
«З 2014 року, коли розпочалася АТО, ми з подругами волонтерили, їздили на позиції до наших бійців. Так, у 2015 році я познайомилася з “Тімом” — Артемом Тимченком. Він був родом із Запоріжжя, служив у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді. Ми продовжили спілкуватися в соціальних мережах. Артем завжди наголошував, що вірить у мене як у художницю, і мріяв потрапити на мою виставку, присвячену захисникам України. Одного разу він сказав слова, які назавжди закарбувалися в моїй пам’яті: “Знаю, що загину поруч із Вашим домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що — це мій шлях. Це так дивно, але найщасливіші моменти в моєму житті були саме в Костянтинівці, особливо у вихідні, коли ви, волонтери, приходили до нас і дарували свої щирі обійми. Я вперше відчув, що таке безумовна любов”.
Артем підтримував мої перші кроки в мистецтві, і саме це нас зблизило. “Ви ще тільки шукаєте себе, але продовжуйте”, — говорив він. Йому сподобався портрет військового Петра Полицяка, який я створила за фотографією з інтернету. Саме ця робота стала першою в майбутньому артпроєкті «НАШІ», ідея якого народилася ще у 2015 році — задовго до повномасштабного вторгнення. Згодом Артем побачив інші мої портрети захисників Донецького аеропорту й був вражений. Сьогодні я можу впевнено сказати, що саме Артем став тією людиною, яка надихнула мене продовжувати малювати портрети українських Захисників. Його підтримка, віра в мій талант і щирі слова визначили подальший напрямок мого творчого шляху. Артем мріяв, щоб я організувала виставку, присвячену нашим воїнам. Він хотів, щоб на ній був і його портрет, а сам обіцяв приїхати до Полтави на цей захід. На жаль, цій мрії не судилося здійснитися за його життя.
Узимку 2023 року, у січні, Артем прийшов до мене уві сні й сказав, що настав час створити проєкт. Саме тоді я дізналася, що його більше немає… Від тієї зими й розпочалася перша ланка артпроєкту «НАШІ». Усе почалося з портрета Артема, який я намалювала 11 лютого 2023 року — у день його народження. Я вірю, що Артем народився під особливою зіркою, яка визначила його життєву місію. Було кілька випадків, коли смерть підходила до нього дуже близько, але він залишався живим, адже був потрібен нашій країні. На нього чекала доля справжнього воїна — людини, яка об’єднувала регіони, знаходила справжніх українців і гуртувала навколо себе людей, відданих Україні. Його військовий шлях розпочався на Донеччині. Там він і завершився. Але історія Артема не закінчилася з його загибеллю. Вона продовжується в моїх роботах, у портретах українських Захисників, у пам’яті людей, які його знали, і в артпроєкті «НАШІ», що народився з нашого знайомства, його віри в мене та мого бажання зберегти пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну».
З книги артпроєкту «Наші пам’яті Артема Тимченка» (частина 1), куди увійшли 43 портрети воїнів, 42 біографії, фотографії, символічні картини та вірші української тематики. Словами авторки Оксани Шабас:
«Звертаюся до того, хто жив з ідеєю цього проєкту майже 6 років, до того, кого немає в живих, але той, хто досі живе в нашій з подругою оселі; той, хто досі говорить крізь своє мовчання; той, хто завжди на зв’язку. АРТЕМЕ, ТИ колись, дізнавшись про те, що я малюю та пишу вірші, захотів, щоб одного дня я зробила виставку портретів військових, де б я прочитала свої вірші і розповіла про хлопців. ТИ дуже хотів приїхати на виставку… Але ТИ не приїхав, ТИ її створив. Коли я дізналася, що тебе не стало, я захотіла намалювати твій портрет, наче на прощання… Тоді я ще не знала, що це був лише початок, початок великого світу героїв, які стають вічними. З твого портрету все почалося, хоча ще в 2014-2015рр. я намалювала декілька військових, яких ТИ високо оцінив… Твоїм портретом і завершилась перша частина проєкту…ТИ завжди будеш найкращим, найдорожчим та тим, хто як ніхто розумів, як нам потрібно повернути наші землі, як таким як ми, донбасівцям, важко йти далі, починати все спочатку, виборювати своє місце у власній країні та просто боротися. ТИ без нотки сумнівів довірив нам свій телефон, свою банківську картку, свою форму, своє бачення, свою повагу та свою таку щиру та невгамовну любов. Лише твої обійми завжди будуть найціннішими!
Чому саме Артем?
Бо все, все, що вкладене в цю проєкт-виставку пройшло крізь нього.
– Проєкт «НАШІ» (далі П.Н.) про відкидання нав'язаної суспільством думки.
На той час на Донеччині важко було довіритися волонтерам, бо як всі казали: «Там лише сепари, вони здають позиції та приносять отруєну їжу». Коли ми вперше прийшли до бригади Артема, він жодного разу не виявив ніякої підозри і з радістю куштував смаколики, а коли подруга зазначила: «Не переживайте, ми не сепаратисти, ми можемо скуштувати першими», Артем посміхнувся та відповів: «Тільки після нас…»
– П.Н. про довіру та єднання.
Артем особисто довірив все, що на той період було в нього. Його бригада не мала права залишати своє місце перебування, навіть щоб зняти гроші чи купити якісь речі тощо. Він довірив свій телефон, щоб поміняти чохол, свою банківську картку і форму, як і вся його бригада вже після нього. І коли я запитала: «Артеме, а Ви не боїтеся…» Він перебив і додав: «Ні, це не обговорюється, і це не тому, що на картці мало грошей. Це тому, що я вірю вам. Ви рятуєте нас, ми захищаємо вас.» Тоді я ще не розуміла, як це ми рятуємо їх, а зараз розумію…
– П.Н. про безмежну повагу та сором'язливість.
Те, як Артем відносився до нас словами не передати, він до останнього спілкувався з нами на «Ви», він ніколи не перетинав межу і, якщо питав щось про особисте, 150 разів вибачався. Одного разу він запитав у мене з подругою, чи любимо ми Україну. І ми в один голос майже заорали на всю позицію, що звісно так! У свою чергу ми поставили те саме запитання, а він сказав: «Знаєте, ніколи навіть не замислювався: я тут, бо це мій обов'язок!» Тоді ми розказали йому, як ховали маленькі українські прапори у шухляду в Донецьку, коли в наш під'їзд влетіли сепаратисти зі зброєю в пошуках «укропського» снайпера. Тоді його очі на мить завмерли в одній точці і він впевнено промовив: «Так, я точно люблю Україну!» Він завжди соромився дзвонити і просити щось для хлопців та для себе. Але у нас виникла традиція – дзвінок щосереди і список речей. Через місяць він дзвонив частіше, бо вся бригада не могла дочекатися вихідних, коли ми приїздили. На питання, чому він з такою обережністю ставить запитання, Артем відповів: «Як? Вам болить і це може бути неприємно. Ми ще повністю не розуміємо, що ви втратили і як ви це переживаєте»…
– П.Н. про подяку.
Артем ніколи не сприймав нас «Ви нам зобов'язані, через Вас це все почалося», ніколи! Він завжди дякував за кожен візит, за кожен дзвінок, за кожен смаколик, «як у моєї мами» – казав він. Навіть коли пройшли роки… Він одного разу написав: «Ви не розумієте, що Ви для нас робили, це ніколи ні з чим не порівняти, це вічно»…
– П.Н. про любов.
З кожним днем ми все більше і більше бачили, як він закохується у наші краєвиди. «У Вас такі вітри, не схожі на ті, що вдома; така краса і небо, наче намальоване, а ще ці терикони як вулкани, – люблю з Льохою увечері теревенити тут...» Ось така любов до України, до Донеччини.
І ми відчували, що він та його побратими нас люблять. Я пам'ятаю, як вперше він подивився на нас як пташеня і тихо промовив: «Дівчата, а можна я вас обійму?» З тих пір обіймів було дуже багато… Це і є справжня любов: коли не знаєш, який його улюблений колір, яку музику він слухає, що робить у вільний час, але любиш до нестями, бо в нього серце виривається з грудей, бо це наш Артемій, бо він особливий і просто СВІЙ, просто НАШ.
– П.Н. про захист та мужність.
Колись Артем сказав: «Та, я ж не Льоха, то він у нас красунчик!» І тут почалося, даремно він це сказав: на нього накинулися три подруги, які почали пояснювати йому, що таке справжня краса. Артем був слухняний хлопчик і слухав дуже уважно. Раптово почулися постріли та щось схоже на глухі вибухи, і він однією рукою відштовхнув мене та Катерину за себе, скинув зброю з плеча і сказав: «Ви продовжуйте, я уважно слухаю!»
Оце і є справжня краса та мужність!
– П.Н. про вічність та мистецтво.
Коли Артем дізнався про те, що я малюю і прочитав деякі вірші, він сказав, що було б дивовижно, якщо б я зробила виставку військовим, де був би і його портрет, і він приїхав би до Полтави. Отже, це його проєкт, це його ідея і саме завдяки цьому, всі ці хлопці будуть вічними!!!
– П.Н про щастя.
Єдиний раз, коли Артем звернувся до мене на «ти».
«Я знаю, що загину поруч з твоїм домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях і я щасливий. Це так дивно, але найщасливіші моменти в моєму житті були саме в Костянтинівці, особливо вихідні, коли ви, волонтери, приходили до нас і ваші справжні обійми та надія в очах, я вперше відчув, що таке безумовна любов!»
– П.Н. про небайдужість.
Якщо ти не кохана людина, не дружина, не член родини, не близький, це не означає, що тобі все одно…
З батьками Артема, на жаль, ми познайомилися, коли Тіма не стало. Але я знаю, що не смерть сина звела нас, а велика любов до нього. Знаєте, він завжди цінував моє мистецтво, всю творчу роботу. Він мріяв про цей проєкт і хотів, щоб народ України вшановував Героїв, які з нами і які вже доглядають за нами з Небес. Артем був тією людиною, яка завжди тримала слово. Він єдиний у моєму житті, який ніколи не сумнівався у важливості перемоги, повернення мого краю і того, що такі люди, як я, які втратили нормальне життя, заслуговують на повагу та вільне повітря. Він завжди був, є та буде тим промінцем світла, який надавав мені сили жити далі, боротися. Поруч із ним кожна людина ставала щасливою і я рада, що була однією з цих людей. Я теж виконаю свою обіцянку йому: буду вшановувати Героїв та буду розповідати про Найпрекраснішого Героя МОГО ДОНБАСУ. Артеме, ТИ ЗАВЖИ БУДЕШ МОЇМ ГЕРОЄМ! І я, в свою чергу, завжди буду підтримувати батьків Артема, бо лишитися такого сина та такої людини це лишитися серцебиття, ти наче живий, але крил більше немає і політ, на який тебе заряджав Артем, більше ніколи не відбудеться» – продовжує Оксана.
Жоден із цих неймовірних Героїв не з’явився тут випадково. За кожним портретом – своя історія, за кожним ім’ям – цілий всесвіт, за кожною присутністю в проєкті – невидимий зв’язок, який іноді відкривається лише згодом. І все ж у цієї великої історії є початок. Є людина, з якої все розпочалося. Людина, чиє ім’я стало не просто назвою, а серцем і сенсом усього задуму. Це – Артем Тимченко.
Саме Артем став першим Героєм, який увійшов у цей проєкт. Ще за життя він висловив ідею створити простір, де поруч житимуть портрети військових – тих, хто повернувся зі щитом, і тих, хто залишився на щиті, – а між ними звучатимуть вірші про війну, написані мною. Він мріяв побачити цей проєкт на власні очі, мріяв про власний портрет, планував приїхати на виставку…
На жаль, його мрія про особисту присутність так і не здійснилася. Але здійснилося дещо більше. Його задум проріс крізь біль утрати, перетворився на справу життя й почав об’єднувати долі людей, які, можливо, ніколи не зустрілися б за інших обставин. Артем не встиг побачити, наскільки великим стане те, що він започаткував. Та сьогодні його ідея продовжує жити – у кожному портреті, кожній розказаній історії, у кожному серці, якого торкається проєкт.
Історія «НАШІ» почалася задовго до появи книги. Ще у 2015–2017 роках я створювала портрети військовослужбовців, які захищали мій рідний Схід. Переважна більшість яких загинула при падінні ДАПу. Тоді це була моя особиста форма пошани тим, хто став на захист рідної землі. Я ще не знала, що ці роботи колись стануть частиною великої історії, а для Артема – поштовхом до народження ідеї, яка згодом об’єднає стільки людських доль. Саме ці портрети він побачив і саме в них зародилося те, що сьогодні ми називаємо проєктом «НАШІ».
Мабуть, Артем побачив у моєму мистецтві те, що не завжди можна пояснити словами. Щось глибоко особисте, оголене перед світом і водночас незбагненно сильне. Він умів дивитися не лише на картину, а й крізь неї – туди, де за кожною лінією ховається пережите, за кожним відтінком живе емоція, а за кожним словом стоїть частина душі, яку неможливо відокремити від власного досвіду.
Він бачив у моїй творчості присмак серця, розірваного випробуваннями, болем і втратами, але здатного до крихкого, майже непомітного переродження. Можливо, саме тому він так вірив у неї. Бо розумів: мистецтво народжується не лише з натхнення. Іноді воно проростає крізь тріщини, залишені життям, крізь тишу, в якій бракує слів, і крізь той внутрішній вибух, після якого людина вже ніколи не залишається колишньою.
«Кожне Ваше слово в поезії та прозі – це штамп і свідчення в нашій українській історії. Кожна емоція – справжнє особисте переживання, а кожна тінь та лінія в мистецтві – наче натхнення та чисте повітря, яке потрапляє в потік запалених судин. Це вибух», – казав Артем.
У його словах було щось значно більше за похвалу. Це було розуміння. Те рідкісне, безцінне відчуття, коли хтось бачить у тобі те, що ти сама ще не до кінця наважилася визнати. Коли хтось помічає не лише те, що ти вже створила, а й те, чим іще здатна стати.
Артем вірив у моє мистецтво. Вірив у його розвиток, у глибину, до якої воно може сягнути, у силу, яка з часом розкриється ще повніше. Він чекав на моє вдосконалення – без тиску, без вимог, без зайвих слів. Йому не потрібно було постійно нагадувати про свої очікування чи підштовхувати мене вперед. Його підтримка була іншою: тихою, теплою, справжньою. Він просто був поруч – із тією особливою вірою, яка не обмежує, а дає крила.
Іноді саме така віра змінює людину найбільше. Не гучні промови й не наполегливі настанови, а чиясь спокійна впевненість у тому, що ти зможеш. Що твоє мистецтво має сенс. Що твій голос потрібен. Що навіть крізь біль ти здатна створювати щось, що залишиться після тебе й промовлятиме до інших.
Можливо, Артем одним із перших побачив, що моя творчість – це не просто малюнки, поезія чи проза. Це спосіб свідчити. Зберігати те, що не можна втратити вдруге. Перетворювати пережите на образи, слова й історії, які зможуть жити далі, навіть коли змовкнуть голоси тих, хто став їхнім натхненням.
І сьогодні, коли його самого вже немає поруч, його слова набувають особливого значення. Вони залишилися зі мною – як нагадування про те, що він бачив у моїй творчості, у що вірив і що хотів допомогти мені відкрити.
Його підтримка не обірвалася разом із його життям. Вона продовжує звучати в моїй пам’яті, відгукуватися в кожній новій роботі, повертатися до мене щоразу, коли я беру до рук олівець або намагаюся знайти слова для чергової історії.
Артем вірив, що моє мистецтво може стати свідченням нашої епохи. І тепер я несу цю віру далі – у кожному портреті, у кожному рядку, у кожній історії про НАШИХ.
Мабуть, саме так і продовжують жити люди, які колись повірили в нас: стають частиною нашої сили, нашого руху вперед, нашої здатності творити навіть тоді, коли серце болить.
І якщо колись у моїх картинах, словах чи портретах хтось відчує той самий внутрішній вибух, про який говорив Артем, якщо за лініями побачить людську долю, а за словами – живе серце, то частинка його віри неодмінно буде й у цьому.
Бо він не просто підтримував моє мистецтво.
Він допомагав мені повірити в те, що воно здатне залишити слід в історії.







