Денис Ігорович Петерік

Денис жив у Запоріжжі. У квітні 2022 року його призвали на службу. Він служив у 53-й окремій механізованій бригаді. У грудні, рятуючи свого командира, отримав поранення. Спершу лікувався у Дніпрі, а згодом його перевезли до Луцька на реабілітацію. Саме там ми й познайомилися. Це був перший день весни. Мені зателефонували з відділення: поступає пацієнт на реабілітацію, чи можу я його взяти. Я погодилась. Так Денис став моїм пацієнтом. Він одразу почав проявляти знаки уваги — запрошував на прогулянку. Я відмовлялась, бо розуміла межі. А наступного дня він приніс червоні троянди. Він почув, що я їх обожнюю. І сказав: «Дякую, що ти є». Троянд було стільки, що їх просто не було куди ставити.

Його реабілітація завершувалась, попереду була відпустка на 30 днів. І одного дня він запитав: — Ти хочеш, щоб я залишився? Ми довго говорили про майбутнє. Чи є воно в нас. Чи можливе воно в умовах війни. Він залишився в Луцьку. Але до кінця відпустки ми посварилися. Я видалила його номер і вирішила, що так буде правильніше. Через два тижні мені наснився сон: Денис в окопі, під обстрілами. Я прокинулась із тривогою, знайшла його номер і написала: «Ти живий?» Він відповів, що все ще в Луцьку. Сказав: «Мене тільки почало відпускати… і тут знову ти». Мені було важливо лише одне — щоб з ним усе було добре. Через годину він запропонував зустрітися й поговорити. І з того дня ми більше не розходилися.

Коли відпустка закінчилась, Денис повернувся на фронт. Ми бачилися раз на місяць — або я їхала до нього, або він прилітав додому. У січні, біля лікарні, він зробив мені пропозицію. А вже 2 березня ми одружилися. Ми не планували весілля. Хотіли просто розписатися і поїхати з дітьми на відпочинок. Але мої батьки наполягли на святі — маленькому, лише для найрідніших. І це стало одним із найкращих днів нашого життя. Теплим, щирим, справжнім. Нам так сподобалося, що ми вирішили: на першу річницю обов’язково зробимо ще одне весілля — таке, як мріяли. Але на річницю я купувала квіти йому на могилу.

Кожного понеділка він замовляв мені доставку квітів. Це був його ритуал. Його спосіб сказати: «Я поруч». І в один із понеділків кур’єр не приїхав. Усі на роботі питали: «А сьогодні буде доставка?» Я відповідала, що йому зараз не до того — на службі складно. А в самої всередині було важке передчуття. Він не брав слухавку. Побратими не відповідали. Я зателефонувала Валентину — тому самому командиру, якого Денис колись витягнув з поля бою. Саме він повідомив мені, що Денис загинув. Загинув у той самий час, коли я писала йому повідомлення: «Я люблю тебе. Я обожнюю тебе». Денис похований у Луцьку. Бо завжди казав: «Де ти — там мій дім».

Він став татом для двох моїх дітей — і вони стали нашими. Ми мріяли про спільну дитину. Але не встигли. Та для нас він живий. Поруч. Ми відчуваємо його підтримку, його захист. Він оберігає нас. І поки ми його пам’ятаємо — він живе.