Максим Сергійович Старосільський

Максим народився 17.01.2003 року в місті Вовчанськ, Харківської області, Чугуївського району.

В перший день відкритої війни Вовчанськ опинився під окупацією, і Максим наполіг, щоб рідні виїхали. А сам брав участь у боях під Харковом.

Наразі Вовчанськ, як місто придатне для життя, вже давно припинив своє існування. Місто зруйноване вщент, там немає жодної вцілілої будівлі.

На фото видно залишки будинку, в якому проживав Максим.

Батько Старосільський Сергій Миколайович та мати Старосільська Альона Валеріївна.

Максим був старшим сином у сім'ї.

З малих років був спокійним, добрим і розсудливим хлопчиком. Максим мав ту особливу усмішку, яка завжди була на його обличчі — вона запам’ятовувалась усім, хто хоч раз з ним зустрічався. Навколо нього завжди були друзі — бо з Максимом було просто й легко.

Максим дуже хотів сестричку. Якось підійшов до мами й каже: «Хочу сестру!» але замість неї з’явився братик. «Ну нічого, — сказав, — буде з ким у футбол грати!» — і щиро зрадів. І став старшим братом, яким можна пишатися. Він вмів приймати життя з усмішкою — саме так, як його і любили.

З дитинства обожнював автомобілі. Як тільки чув десь звук мотора — тікав подивитися. Сидів за кермом, коли ще до педалей не діставав, але вже тоді точно знав: «Буду водієм. Ну, або командиром». Був дуже рухливим і спортивним. Футбол, карате, легка й важка атлетика — брався до всього з інтересом. Та спортом усе не обмежувалося.

Окреме місце в його житті займало село — де жили бабуся з дідусем, він любив туди їздити. Максим був справжнім господарем — у селі міг і дрова нарубати, і їсти приготувати (й не гірше за дорослих!), і у всьому допомогти.

Ми з Максимом познайомилися в січні 2022 року через спільних знайомих. На той момент я навіть не уявляла, що ця зустріч стане початком чогось такого глибокого і справжнього. Ми зблизилися майже відразу, а за пів року зрозуміли, що щиро закохані один в одного.

Після початку повномасштабної війни академію Нацгвардії, де навчався Максим, перевели з Харківщини на Львівщину. Ми не могли бачитися так часто, як хотілося, але це не стало перешкодою. Навпаки — ми стали ще ближчими. Ми були на зв’язку буквально цілодобово. Дзвонили одне одному в будь-який час, писали зранку й перед сном. Дзвінки, повідомлення, відео — ми не просто спілкувалися, ми жили одне одним, навіть коли були далеко.

Я приїжджала до нього у Львівську область на побачення. Перше з них пам’ятаю до дрібниць. Максим був дуже уважним, ніжним, турботливим. Уже в той день він, як виявилося пізніше, непомітно вимірював мій розмір пальця, щоб обрати каблучку. Ні слова не сказав — просто дивився з усмішкою й тихо планував наше майбутнє.

23 грудня 2022 року, під час його відпустки й нашого другого побачення, він зробив мені пропозицію. Це був один із найсвітліших моментів у моєму житті: діамантова каблучка, величезний букет червоних троянд, і він — мій рішучий, справжній чоловік.

Умів любити не словами, а діями. Завжди переживав, чи я добре доїхала, чи не замерзла, чи все в мене в порядку. Умів відчути мій настрій по голосу й завжди знаходив, що сказати. Ми розуміли одне одного з пів слова, і жили разом душа в душу.

Я часто казала йому, що його найсильніша риса — впертість, але у хорошому сенсі. Він умів тримати слово, йти до цілей, не здаватися. Але правда в тому, що всі його риси були найкращими. Для мене він був і залишиться найріднішим.

Ми не встигли створити офіційну родину. Я не встигла одягти весільну сукню,... Замість фати — чорна хустина. Не встигли народити дітей, не встигли втілити наші плани, про які говорили довгими вечорами. Але те, що було між нами — це вже була сім’я. Справжня. Жива. І вона залишиться зі мною назавжди.

Його любов була справжньою. У кожному слові, в кожному погляді, у кожному вчинку. Максим був і залишиться прикладом для всіх — як потрібно кохати, поважати, берегти. Для мене він назавжди — мій чоловік, — каже наречена Юлія.

Освіта та здобутки:

1) Вовчанська гімназія №1 (м. Вовчанськ) — навчався з 01.09.2009 по 25.05.2018. У школі його добре знали всі — активний, відповідальний, ніколи не стояв осторонь. Із тих, хто завжди допоможе і нічого не попросить навзаєм. Учителі його поважали, друзі цінували.

2) Ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою "Патріот" (смт. Есхар, Харківська обл.) — навчався з 01.09.2018 по 30.06.2020. Тут розкрився не лише як спортсмен — став багаторазовим призером обласних змагань із військово-спортивних багатоборств. Та головне — саме тут загартувався його характер. Він зростав у справжнього патріота: сильного, витривалого, відданого. Уже тоді було видно, що це не просто хлопець, а майбутній командир.

3) Національна академія Національної гвардії України (командно-штабний факультет, військове управління) — навчався з 01.09.2020 по 01.03.2024. Присягнув на вірність Україні 25 вересня 2020 року.

Максим ніколи не сидів вдома без діла — завжди десь був, щось робив, когось шукав або комусь допомагав. Його друзі жартували, що Максим — це окрема подія, яка приходить у твоє життя й залишається там надовго.

У нього завжди було багато друзів. І не тому, що хотів подобатися всім — він просто був собою: відкритим, доброзичливим, чесним. Умів і пожартувати, і вислухати, і підтримати, коли треба. Із ним хотіли бути поруч — бо поруч із ним було відчуття впевненості та простоти.

Максим жив на повну: футбол на подвір’ї, тренування, допомога родині, поїздки в село, участь у шкільних заходах. Його вистачало на всіх.

Він часто збирав друзів просто так — без приводу. Його кімната була місцем, де завжди щось відбувалося: хтось приходив просто поговорити, хтось — разом підготуватись до контрольної, хтось — просто «зайти на хвилинку» й залишитись на кілька годин. Сам готував чай, щось ставив на стіл, усіх приймав по-доброму. А коли треба було — сам розвозив друзів по домівках, піклувався, щоб усі доїхали, щоб ніхто не йшов сам.

Ще з юності було видно: він — не з тих, хто чекає. Він діє. Умів вирішувати проблеми, підказати правильне рішення, розрядити напруження одним жартом або серйозною фразою.

І найголовніше — він був справжнім другом. І з тією усмішкою, яка завжди була на обличчі. Усмішкою, яку пам’ятають усі.

Період навчання в Національній академії Національної гвардії України став важливим етапом у житті Максима.

Із самого початку він влився в колектив легко. Його поважали як людину, до якої завжди можна звернутись — за порадою, допомогою або просто словом підтримки. В академії його негласно називали "канцеляр".Бо саме Максим відповідав за всю документацію: протоколи, відомості, звіти, графіки. Усе, що інші відкладали “на потім”, у нього було зроблено ще “на вчора”.

Окрім документів, Максим був відомий ще однією річчю: у нього завжди було щось поїсти. Його "тривожний рюкзак" часто рятував одногрупників після важкого дня. Міг дістати з тумбочки чай, печиво, бутерброд або домашні смаколики.

Він умів зібрати навколо себе людей і при цьому — залишатися спокійним, стриманим, організованим. Не тиснув, не командував, але якщо треба було взяти відповідальність — завжди був першим.

А ще в нього завжди був заряд гумору. Він міг розрядити будь-яку ситуацію однією фразою — і всі сміялись. Без жартів на чужий рахунок, просто — по-своєму, по-доброму.

Військовий шлях Максима Старосільського, розпочався ще до повномасштабного вторгнення. У 2020 році він вступив до Національної академії Національної гвардії України на командно-штабний факультет.

25 вересня того ж року він урочисто присягнув на вірність народу України.

Ще в академії Максим вирізнявся серед курсантів. Він не просто вчився — він допомагав іншим. Його добре знали за уважність, відповідальність і організованість. Допомагав з документами, графікою, комп’ютерними програмами, завжди був готовий підтримати — і першокурсника, і викладача.

Коли у 2022 році розпочалась повномасштабна війна, Максим був на другому курсі академії. І вже тоді — ще будучи курсантом — брав участь в обороні Харківщини. За цю участь у бойових діях отримав статус учасника бойових дій.

Після завершення навчання в академії Максим продовжив службу. Став офіцером та обійняв посаду командира 2-го взводу оперативного призначення 12-ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) Національної гвардії України, військової частини 3018.

На фронті його запам’ятали всі. Позивний "Старічок" з’явився швидко й дуже влучно — бо навіть у свої 21 рік Максим мав ту внутрішню мудрість, яку зазвичай приписують людям із життєвим досвідом. Він умів залишатися спокійним у складних ситуаціях, завжди знаходив рішення, підтримував побратимів. «Старічок» став для них символом опори.

Його фраза була проста, але сильна:

«Заберемо. Повернемо. Помстимося кожному.»

Молодий лейтенант рятував поранених побратимів, допомагав, діяв до останнього. Одного з бійців він фактично витягнув із-під смерті, знищивши загрозу. Максим не думав про власну безпеку. Він думав про тих, хто був поруч. І це не був поодинокий випадок.

Максим планував майбутнє. Хотів сім’ю, дітей, мирне життя. Але не встиг...