Петро завжди був Петро — не Петрик, Петрусь чи, боронь Боже, Петя. Петро, як і його ім’я, був як карпатська скеля — міцний, стрункий і сильний. На початку нашого знайомства ми часто з’ясовували стосунки і деколи билися до останнього. Однак, як з’ясувалося, наші сили були рівними. Зрештою суперництво переросло у спокійні товариські стосунки, тим більше, що справді україномовних дітей у класі було небагато. Петро завжди вмів постояти за себе і за друзів. Памʼятаю як однієї зими, за майданчиком біля нашої школи, "вороги" з сусідньої школи закидали наших дівчат сніжками. Почувши фразу: "Наших б’ють", Петро без зайвих слів підняв усіх хлопців з класу, і супротивникам дали гідну відповідь. Це навіть наша класна керівничка відзначила як взірцевий прояв дружби та взаємопідтримки, хоча і з певними порушеннями поведінки. Попри всю свою силу, Петра завжди видавали очі. Вони були якимись добрими, навіть коли він сердився. З часом, через усі життєві перипетії, до тієї доброти в очах додалася ще й дещиця тихого смутку. Принаймні мені він запам’ятався саме таким — сильним, виваженим чоловіком із добрими та сумними очима. Друже, спочивай з миром. Нехай Господь додасть тобі веселості замість смутку.