Петро Зеновійович Богдан

Мій суцільний спогад з Петром це Гірне. Найкраща в світі річка Стрий, вилазки на роверах до найближчої гори - як дітьми, так і дорослими. Походи на тиждень-два в Карпати ще студентами. Наші весілля. Хрестини Катрусі. З самого дитинства пам'ятаю як Петро мужнів не по рокам. Підлітком у нього навіть кістки росли швидше ніж треба В походах брав в рюкзак більше речей, щоб витримати вищі навантаження. Завжди йшов першим. У нього був відсутній страх. Пам'ятаю як в девʼяностих ми заїхали на військовий аеродром в Стрию. Проїхали роверами через дірку в паркані прямо на секретний обʼєкт - ангари з військовими літаками. Ми їх облазили довкола. Петро заліз в кабіну одного з напіврозібраних винищувачів. Я побоявся. Біля найближчої будівлі постійно гавкав малий пес. Нашу півгодинну екскурсію перервав командир ескадрильї і два посіпаки. Ми їм зіпсували чи то сауну, чи то просто випити. Насварив нас, змусив написати пояснювальні записки, відібрав ровери і пообіцяв повернути в обмін на паспорти. Нам довелося пішки повертатися в Гірне, дві години по темному. Мама Петра і моя цьоця сильно переживали куди ж ми пропали. А я переживав, щоб тільки не розповіли моїм батькам, яких дурниць ми накоїли і мало не втратили роверів. Ровери нам повернули наступного дня, допоміг родич Петра, військовий на цьому ж аеродромі. За кілька років найбільший аеродром на західному кордоні совка припинив існування. Приїжджі військові покинули Стрий. Злітну смугу почали розбирати та продавати по шматочкам на будівництво доріг та будинків. Ми з Петром лише раз повернулися на місце пригоди. Через 20+ років, в 2018! Проїхали весь аеродром, залишки злітної смуги та ангарів. Це було неймовірне відчуття, проїхати усіма місцями дитячих пригод. Знову на роверах. Знову разом. Щирі співчуття всій родині. Мамі, яка вдруге переживає страшне горе. Сімʼї, яка лишилась без тата. Світла памʼять, Петрусь!

хоч я і не довго служив разом з ним 3 місяці але весь цей час ми жили в одному будинку, в Польщі жили в одній кімнаті і взагалі досить добре спілкувалися і насправді я його дуже поважав і брав з нього приклад. Ну ми за цей час що були разом то добре спілкувалися, він часто розповідав про сімʼю, про те як був у добробаті під час звільнення Харківської області. Про добробат розповідав як був у Харківській області, і зі своїм добробатом працювали разом з 72 бригадою. І взагалі постійно говорив що завжди хотів воювати саме як піхота. Хоча як лікар був дуже розумний і з ним було приємно працювати Він часто розповідав що любив бігати, особливо по лісових дорогах а не по асфальту. Також розповідав про те як на велосипеді любив їздити на дачу за місто і там працювати руками Розповідав про кішку що в нього була. Також розповідав як в Карпати виїзжав з сімʼєю для піших прогулянок. На вихідних в Польщі ми з ним і Юрою часто виходили до лісу на прогулянки, разом грали в волейбол. на навчанні він завжди з нами все робив і пробував першим коли інструктори показували, тобто саме дії піхоти а не по медицині, бо йому то було більше до душі

Я памʼятаю його наполегливим і впертим, його важко було переконати в чомусь. Мав на все свою думку і любив посперичатися. Для мене він був надійним. Я знав що на нього можна покластися, якщо він казав то і робив. Я його дуже поважаю за це На якийсь час зв”язок втратився. Але у 2017 він набрав якось і ви приїхали до мене в Дешки на сапи і на тарзанку.

Петрику Друже Я щасливий в житті зустрічати та мати Друзів, Знайомих, мати опору, розраду та допомогу в скрутну хвилину життя. Твій слід та памʼять залишаться зі мною , наші посиденьки та теревені, наші мандрівки. Дякую за зустріч за все, що Ти робив для Нас Всіх. Дякую за смачнезне "мʼясо" яблук під час моєї реабілітації. Дяка Друже! Глибока біль. Низький уклін Тобі та Побратимам!

памʼятаю ту поїздку до вас в село влітку 2021, як ми тусили усі разом. моя дитина, яка росте сама, опинилась у вашій великій родині. Стидалась, була розгублена. А Петрик її так тепло прийняв, залучав до роботи, все показував. Здавалося б, такий великий і серйозний Петрик. А вона до нього радо йшла, ходила хвостиком, коли гукав, пробувала "допомагати". А ще спогад, як ми пішли на річку, всі разом пекли шльопки. А ще купались в річці. Старші вже всі плавали або сміливо йшли у воду, а з Надією треба було заходити, а я не могла. Памʼятаю, що Петрик зголосився її "скупати" і було кумедно, як в процесі купання губилися її плавки і вони вдвох реготали з цього ) Шкода, що так мало фото. Я тоді лише спостерігала і просто раділа моментам

Ofcourse, I have been thinking the entire day about it but i was a little lost for words. We talked about a lot of things. Like how we both hated the fact that in every military there are stupid people running the show, ʼeggheadsʼ he called them. That he was disappointed that they were not allowed to play a football game againt the French when they were in Poland because the bosses thought it would injure to many soldiers. We talked on christmas evening about tradition, what we did here in Belgium and what you did in Ukraine that there were a lot of similarities That he was more lucky than me because when I was in Africa the last couple of months for work he was in a nice cool trench and I was burning in the sun. He was constantly joking, never being a pessimist

Our first contact with Petro was April 2022 when, as part of the UK’s support for Ukraine, we offered to host Olga, Nazar and Kate safely in our home in England. We could only imagine what it must have felt like to trust complete strangers to look after your precious family. We promised Petro that we would care for his family as our own. In doing so, of course it means we think of Petro as part of our family too. Although our messages and video conversations were brief, there are 2 memorable conversations that we can remember with a smile. We talked about using ‘rude’ or ‘swear’ words in our 2 different countries - I loved Petro’s description of ‘a kind of graduation for rude language’ - hadn’t thought of it that way before! The other conversation was regarding ‘15 things you should never say to a Scottish Person’ (Alan being Scottish). Whilst the written descriptions for such Scottish icons as ‘IRN BRU’ (a drink), the Loch Ness Monster and the difference between ‘Scotch’ (Whisky) and ‘Scots’ (a person) were complete enough for a decent automated translation, ‘Och aye the noo’ - with the comment ‘No. Just don’t. Stop right there.’ needed a phone call to explain. We are deeply saddened that we will never get to meet Petro in person and give our sincere condolences to all of his family and friends. Shirley, Alan, David & Katherine.

В дитинстві я вважала, що мати дядька, який працює лікарем швидкої допомоги - це дуже круто, тому що він рятує життя людей. Прочитавши "Пригоди Незнайка та його друзів", я всій своїй родині роздала ролі персонажів книги, залежно від того, кого вони мені нагадували. Петрові, звісно ж, дісталася роль лікаря Пілюлькіна, і це настільки прижилось, що я на повному серйозі почала називати його цим прізвиськом і навіть підписала так його контакт у себе в телефоні. Петро завжди був дуже уважний до нас, дітей - як молодших, так і старших. У дитинстві гуляв зі мною на майданчиках, дозволяв лазити по деревах, разом грали у нього на компʼютері в "Зомбі проти рослин". Вже набагато пізніше, коли я пішла в університет на біологію, надсилав мені медично-біологічні меми у Фейсбуці. З ним завжди було цікаво розмовляти, бо він не просто виголошував монолог "з висоти свого досвіду";, а і цікавився моєю думкою, був готовий обговорювати, дискутувати. При цьому казав, що йому цікаво знати, як наше покоління дивиться на речі. Якось подзвонив просто спитати мою думку про нещодавно переглянутий український фільм, бо зацікавився тим, наскільки реалістично там показано життя сучасних підлітків. В ті часи, коли ми часто їздили до нас на дачу, у мене був дуже поганий режим сну, я всю ніч займалася своїми справами і лягала спати вже на світанку. Приблизно в цей час зазвичай прокидався Петро і часто заставав мене на кухні з чашкою чаю. При цьому зазвичай відбувався такий діалог: "О, ти, як завжди, ще не спиш" - "О, а ти вже не спиш". Я іноді навіть спеціально ховалася від нього, щоб не сварився, що знову так пізно лягаю)) Але в один із таких ранків я вирішила спершу вигуляти собаку і вже потім лягти спати. Петро наздогнав мене за двором і пішов прогулятися з нами. В результаті ми зробили добрячого кружка навколо села і поговорили про всіляке: про подкасти з історії України, які він тоді слухав, про Володимира Винниченка (чомусь саме це мені особливо запамʼяталося) і про таке інше. Завжди дуже поважала Петра за його ставлення до своєї професії. Він одразу включався і приходив на допомогу, коли потрібні були знання і вміння медпрацівника, хоч технічно і не був зобовʼязаний, але знав, що його навички можуть врятувати іншій людині життя. Таких випадків було дуже багато, але пригадую один показовий: коли ми після початку повномасштабного вторгнення їхали машинами на Львівщину, то побачили на трасі дві автівки, що потрапили в ДТП. Петро одразу ж загальмував, вийшов із машини і пішов надавати допомогу постраждалим, бо швидка ще не встигла приїхати, а ситуація була критична. І взагалі ніколи не відмовляв, коли його просили про допомогу, навіть якщо це не стосувалося медицини. Я нереально вдячна йому за те, що після початку війни він залишився з нами на дачі, а не пішов одразу у військкомат, хоча, напевне, йому дуже важливо було теж брати участь в обороні країни. Серед нас були самі жінки і діти, і Петро нас не кинув, допоміг всім виїхати на Захід, і тільки потім, коли переконався, що ми всі в безпеці, повернувся у Київ влаштовуватися в ЗСУ. Якби не він, перші тижні війни були б набагато складнішими і тривожнішими.

Петрусь був дуже доброю, спокійною, розумною людиною. - Мій перший спогад про Петра і сімʼю, це коли тітка Ганя з дядьком Зеником заїхали до нас з дітьми по дорозі в своє село. Стефчику тоді було мабуть десь до року, в нього було темне довге волосся як в дівчинки. Петро вже ходив сам. Але він мав стояти, не дуже бігати, бо був в білих шортах, то переживав щоб не замастився. - Памʼятаю, як ми приїхали до Наталі на випуск і Петро вчив Оксану друкувати на компʼютері вірш і вона мала приїхати і знайти його в компʼютері наступного разу. - А ще одного разу, Дарина, Оля, і Петро, він тоді вже був жонатий, приїхали переночувати до нас. Я наготувала їсти, але вони не хотіли їсти, бо були втомлені і хотіли дуже спати щоб зранку дальше їхати. Я наготувала сумку з невеличкою передачею в кухні. Зранку, дуже рано вони проснулися, тихенько зібралися щоб нас не розбудити і поїхали. Так і не взяли ту сумку з передачею. Я потім дзвонила до тітки Гані і пожалілася, що вони, бо не хотіли взяти передачу.

I remember he was with УДА. I was starting training in March. I was to learn IV and needles. He gave me his arm. It was the first arm I train with. He spoke some English so I would come sit with him maybe for an hour a day I was really fucking up his arm, but he laughs and smiled and said this is how you learn Sometimes you only have feelings about people. You just know they are good people That’s what the war gave us. Most of the country and the world doesn’t give a shit about. But in the army. The volunteers of 22 and before. You just know they are good people I don’t remember what we talk about. Just smiles

Петро завжди був Петро — не Петрик, Петрусь чи, боронь Боже, Петя. Петро, як і його ім’я, був як карпатська скеля — міцний, стрункий і сильний. На початку нашого знайомства ми часто з’ясовували стосунки і деколи билися до останнього. Однак, як з’ясувалося, наші сили були рівними. Зрештою суперництво переросло у спокійні товариські стосунки, тим більше, що справді україномовних дітей у класі було небагато. Петро завжди вмів постояти за себе і за друзів. Памʼятаю як однієї зими, за майданчиком біля нашої школи, "вороги" з сусідньої школи закидали наших дівчат сніжками. Почувши фразу: "Наших б’ють", Петро без зайвих слів підняв усіх хлопців з класу, і супротивникам дали гідну відповідь. Це навіть наша класна керівничка відзначила як взірцевий прояв дружби та взаємопідтримки, хоча і з певними порушеннями поведінки. Попри всю свою силу, Петра завжди видавали очі. Вони були якимись добрими, навіть коли він сердився. З часом, через усі життєві перипетії, до тієї доброти в очах додалася ще й дещиця тихого смутку. Принаймні мені він запам’ятався саме таким — сильним, виваженим чоловіком із добрими та сумними очима. Друже, спочивай з миром. Нехай Господь додасть тобі веселості замість смутку.

Друже, не можу змиритися і не можу говорити про тебе в минулому часі. Ти був, є і залишаєшся з нами — у пам’яті, у серці, у кожній миті, коли згадуємо школу, друзів, життя до війни. Ви були найсвітлішою родиною в 117-й: маленька Даринка з пустотливим вогником в очах, завжди усміхнений Стефчик, турботлива мама, яка завжди вас збирала до купи — і ти. Стриманий, надійний, справжній. Однокласник, друг, людина, на яку можна було покластися. Обіймаю, друже. Орли не падають на землю. Вони летять у небо. Тримай його над нами.

Петро завжди був відвертим і відкритим. Він ніколи не боявся відвертості – був сміливим у думках, прямим у вчинках і чесним у серці. Мабуть, тільки під час гри в «Мафію», яку ми іноді грали всі разом, він дозволяв собі трохи лукавства – але й тоді робив це майстерно. Петро був справжнім патріотом - своєї родини, українських звичаїв, рідної природи, культури і, звісно, України. Його повага до традицій була особливою. Якщо сорочка – то вишиванка. Якщо слово – то українське. Якщо коса – то справжня ручна. Якщо транспорт – то ровер. Йому це було до душі. Петро був чудовим батьком. Усі діти щиро його любили, бо він викликав у них довіру, дарував тепло і позитив. Пригадую, як я зі своєю сім’єю та родичами піднімався в гори. Петра там не було. Я ніс на плечах свого сина Назара – він тоді був зовсім малим. Назару почали пропонувати, щоб він трохи пішов на плечі до вуйка. Але Назар не хотів – він любив, коли його ніс я. Тому Назара почали вмовляти: «Дивись, вуйко здоровіший, вищий, міцний… хай тато відпочине». Врешті Назар погодився – але сказав: «Я знаю Петра. Він найсильніший!». Ми не відразу здогадалися, про кого йдеться, бо не всі там знали Петра. Думали: який Петро? Хто це? Назар пояснив – і потім доводив усім своїми щирими дитячими аргументами, чому саме він так вважає. Дякуємо Петру за те, що рятував людей і самовіддано боронив Україну у цій страшній війні. На жаль, ціною цієї боротьби стало його власне життя. Світла пам’ять Герою. Петро назавжди залишиться у нашій пам’яті та серцях!

Друже Петрику, Маю честь знати тебе, бо не можу собі дозволити відчувати що ти споглядаєш на нас з висоти. Ти це світла та сильна особистість з прекрасним почуттям гумору. Чуйний та готовий допомогти. На тебе можна було покластися і знати що ти захистиш спину при потребі. Ти той хто любить свою батьківщину. Ти відкрив для мене цікаві місця та не боявся спробувати щось нове. Чого тільки варті наші зимові загартовування в озерах в вашому районі, походи в горах та поїздки до Криму. Особливо наші мовні пригоди в Севастопольських автобусах. Памятаю твої розповіді про роботу на швидкій допомозі. Тоді я зрозумів що ти загартований цим, сповнений оптимізму щодо життя. Твій неординарний погляд на речі дозволив мені поглянути під іншим кутом на цей наш світ. Традиції вашої родини - це така щемка частина того острівця українськості та традиційності яка допомагала відчувати себе в затишку та в чомусь такому рідному домашньому. Не зважаючи на відстань та роки що нас розділили, я вдячний тобі що ти вийшов на зв'язок за декілька місяців до свого переходу в інший світ. Ці миті цікавих розмов, обговорення сучасних літературних та кіно новин. Вони дають багато. Твої погляди на традиції, навіть у війську та при мінімальних побутових зручностях, вражали. Чомусь запамятася з шоломом в руках, в який ти компонував страви щоб зустріти Великдень.. Останній земний Великдень... До зустрічі друже.

Всі кликали тебе Петро або ҐоРДо, а мені зручніше було казавти гав або виляти ховстом. З тобою, завжди було добре. Не знаю, як це пояснити. Просто коли ти поруч – все правильно. Ти ніколи не брехав і не прикидався, не робив вигляд. Що казав, те й робим. Тому я тобі вірив. Найбільше я любив наші ранкові пробіжки. Поки інші ще сопіли у спальниках, ми вже летіли лісом. Ми розганяли пташок, я мочив лапи в холодній росі, коли сонце тільки-тільки вилазило. Це було набагато кращим за будь-яку мʼяку теплу подушку. Завдяки тобі я хотів спробувати щось нове. Мені це подобалося – з тобою ніколи не було нудно. Тільки одним ти не ділився - чомусь ти не брав мене у ті свої поїздки... коли сідав у велику гучну машину – страшенно шумну, я її боявся – і їхав кудись на кілька днів. Я був готовий здолати свій страх, чесно. Готовий був скакати на ту броню, аби тільки бути поруч. Але ти, мабуть, думав, що мені краще тут. Що так безпечніше. Потім повертався – і знову все було добре. В холодну пору ти правда дивно поводився. Кожного ранку йшов купатися в Осколі. Надворі холод, а ти у воду... Я просто дивився здалеку і не розумів навіщо. Але одного разу подумав: в тебе шерсті менше і ти не мерзнеш то може і я не змерзну. Бо раз ти це робиш, значить воно того варте. Я таки поплавав. Після того купання ти зробив нам стейки. Цілі стейки! Один собі, другий мені. З розмарином і травами. Я ніколи не їв нічого смачнішого. Дякую тобі, ҐоРДо! з тобою життя мало смак. Ти був добрим. Ти не прикидався. Я все памʼятаю. Алі